— Чому ти не пішов додому з тією дівчиною? — наполягав Йосаріан.
— О, звичайно, я ходив з нею додому, — відповів Аарфі. — Ти ж не думаєш, що я б дозволив їй самій шукати дорогу додому?
— Вона тебе не впустила?
— О, навпаки, вона хотіла, щоб я залишився, — Аарфі хихотнув. — Не переживай за доброго старого Аарфі. Але я не збирався скористатися тією милою дівчинкою тільки тому, що вона хильнула зайвого. За кого ти мене маєш?
— Хто сказав, що ти хотів нею скористатися? — здивовано вигукнув Йосаріан. — Вона хотіла лиш одного — скочити з кимось до ліжка. Вона лише про це торохтіла цілий вечір.
— Це тому, що трохи перепила, — пояснив Аарфі. — Але я з нею перебалакав і повернув її до тями.
— Ну ти й падлюка! — вигукнув Йосаріан і втомлено опустився на диван поруч з Малим Семпсоном. — То якого дідька ти не віддав її комусь із нас, як сам її не хотів?
— Бачите? — сказав Голодний Джо. — З ним щось не так.
Йосаріан кивнув і з цікавістю глянув на Аарфі.
— Аарфі, скажи мені щось. Ти коли-небудь з ними спиш?
Аарфі знову самовдоволено реготнув.
— О, звичайно, я їх штрикаю. Не хвилюйся за мене. Але ніколи — гарних дівчаток. Я знаю, яких дівчат штрикати, а яких не штрикати, і гарних я ніколи не штрикаю. А ця — мила дівчинка. Видно, що в сім’ї були гроші. Я навіть змусив її викинути цей її перстень з вікна машини.
Голодний Джо підскочив, верескнувши, мов від нестерпного болю.
— Що ти зробив? — закричав він. — Що ти зробив? — Він заходився гамселити Аарфі по плечах і руках обома кулаками, мало не плачучи. — За те, що ти зробив, тебе треба вбити, паршивий ти вилупку. Він збоченець, ось хто він такий. У нього брудні думки, хіба ні? Хіба в нього не брудні думки?
— Брудніших не буває, — погодився Йосаріан.
— Про що ви, хлопці, торочите? — спитав Аарфі, щиро здивований, втягуючи голову в пухкі, овальні плечі. — Ой, годі вже, Джо, — благав він, ніяково усміхаючись. — Та перестань мене товкти!
Але Голодний Джо не переставав битись, аж поки Йосаріан не схопив його і виштовхнув до спальні. Йосаріан апатично пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заснув. За мить уже був ранок, і хтось його термосив.
— Навіщо мене будите? — пхикнув він.
Це була Мікаела, худа покоївка з веселою натурою і блідим обличчям, і вона будила його, бо до нього прийшли і чекали за дверима. Лючана! Він не вірив власним вухам. І коли Мікаела вийшла, вона залишилася з ним у кімнаті на самоті — мила, бадьора і величава, буяла й пульсувала нестримною теплою енергією, хоч і застигла на одному місці та розгнівано супилася на нього. Вона стояла, мов юна богиня, широко розставивши свої розкішні, як дві стрункі колони, ноги, взуті в білі туфлі на високій танкетці, у чарівній зеленій сукні і з великою білою шкіряною дамською сумочкою в руці, якою вона хряснула Йосаріана по лиці, коли той вискочив з ліжка, щоб вхопити її. Збентежений, він поточився назад на безпечну відстань, потираючи палаючу щоку.
— Свиня! — злостиво прошипіла вона, її ніздрі затріпотіли від нещадної зневаги. — Vive com’ un animale![14]
Розлючено, гортанно, презирливо і з відразою лаючись, вона перебігла кімнату і розчинила навстіж три високих вікна, впускаючи всередину променистий потік сонячного світла і свіже, цілюще повітря, що влилося в затхлу кімнату, мов життєдайний еліксир. Вона поклала сумочку на крісло і стала наводити лад у кімнаті: позбирала речі, що валялися на підлозі і меблях, закинула шкарпетки, носовички і білизну в порожню шухляду комода, а штани і сорочку повісила в шафу.
Йосаріан вибіг до ванної і почистив зуби, вмив руки та обличчя і зачесався. Коли повернувся в кімнату, всюди було прибрано і Лючана майже повністю роздяглася. Обличчя в неївипогодилось. Сережки вона залишила на комоді й босоніж потупцяла до ліжка в самій лише рожевій сорочці, що прикривала стегна. Вона уважно оглянула кімнату, щоб переконатися, що все акуратно прибрано, а тоді відкинула ковдру і з насолодою розляглася, мов кицька, яка чекає на пестощі. З хрипким смішком вона нетерпляче поманила його до себе.
— А тепер, — оголосила вона пошепки, палко простягаючи до нього руки. — Тепер можеш переспати зі мною.
Вона набрехала йому щось про одну-єдину ніч у ліжку з нареченим італійцем, якого потім убили на війні, і все це виявилось правдою, бо щойно він почав, як вона закричала «finito![15]» і дивувалась, чому він не кінчає, аж поки він не «фінітував» також, і тоді вже все їй пояснив.
Він запалив сигарети — для себе і для неї. Лючана була зачарована його темною засмагою, що вкривала все тіло. Він поцікавився, чому вона не знімає своєї рожевої комбінації. Сорочка була скроєна під чоловічу майку, з вузькими шлейками, і ховала невидимий шрам на спині, про який Лючана розповіла, але відмовилася показати. Вона вся напружилась, як сталева струна, коли він кінчиком пальця провів по нерівно зарубцьованих контурах від лопатки і майже до попереку. Він здригнувся, коли подумав про багато кошмарних ночей, які вона провела в лікарні, під наркозом чи страждаючи від болю, де все було просякнуто стійкими запахами ефіру, фекалій і хлорки, смородом плоті, що відмирає та гниє, посеред білих халатів, взуття з гумовими підошвами і понурих нічних світильників, що жевріли в коридорах до світанку. Її поранило під час повітряного нальоту.