Коли по розмові з підполковником Порком капелан прибув на свою галявину, він розгледів у задушливо-тремтливому мареві капрала Безбога, який біля намету по-змовниць-ки перешіптувався з дивним на вигляд повновидим чоловіком у брудно-червоному халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан одразу впізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають капелана. У незнайомця були фіолетові ясна, а ззаду халат прикрашало зображення бомбардувальника Б-25 серед оранжевих зенітних розривів; шість рядочків бомб спереду мали означати шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він мимоволі зупинився, витріщивши очі. Ті двоє одразу ж урвали розмову й застигли — стояли з кам’яними обличчями, чекаючи, поки він пройде геть. Капелан поквапом шмигнув до свого намету. В нього було враження, що вони хихотнули йому вслід.
За хвилину до намету увірвався капрал Безбог.
— Що нового? — владно запитав він.
— Усе по-старому, — відводячи погляд убік, відказав капелан. — До мене ніхто не приходив?
— Ніхто, тільки цей псих Йоссар’ян. От де баламут, га?
— По-моєму, він зовсім не псих, — заперечив капелан.
— Правильно, захищайте його, — ображено мовив капрал Безбог і, карбуючи крок, вийшов з намету.
Капеланові не вірилося, що він справді скривдив капрала Безбога, і тільки-но про це подумав, як той знову виріс перед ним.
— От сторонніх ви завжди захищаєте, — напустився на нього капрал Безбог. — А на своїх вам начхати. У цьому й усе лихо.
— Нікого я не захищаю, — винувато відказав капелан. — Я просто сказав, що думав.
— Ну, а чого вас викликав полковник Пескарт?
— Нічого особливого. Він хотів запропонувати молебні в інструкторській перед бойовими вильотами.
— Гаразд, як не хочете, то й не кажіть, — гарикнув капрал Безбог і вийшов з намету.
Капелан геть занепав духом. Він завжди намагався поводитися якнайчемніше та якнайтактовніше, але, як видно, весь час ображав капрала Безбога. В сумній задумі він покаянно опустив голову і тут помітив, що накинутий йому підполковником Порком підручний, який мав іще виконувати функції денщика, знову забув почистити йому черевики.
— Ви ніколи не кажете мені правди! — нахабно заскімлив капрал Безбог, знову вбігаючи до намету. — Ви просто не довіряєте своїм підлеглим. У цьому ще одне ваше лихо.
— Зовсім навпаки, — винувато заперечив капелан. — Я вам цілком довіряю.
— А листи? — люто кинув капрал.
— Ой, не треба! — з благанням мовив капелан, весь аж зіщулившись. — Не треба про листи. І взагалі давайте поки що забудемо про них, прошу вас. Коли я передумаю, я сам вам скажу.
Капрал Безбог зовсім осатанів.
— Так он воно як! Ви, значиться, будете тут сидіти цілими днями і кректати знічев’я, а я — тягти лямку?! Ви бачили того хлопця з малюнками на халаті?
— Він прийшов до мене? — запитав капелан.
— Не скажу, — відказав капрал і вийшов геть.
У наметі згущалась жарка духота, і капелан відчув, що весь змокрів. Він сидів знесилений за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл, і мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гуготіння двох приглушених голосів. Губи в нього були щільно стулені, погляд безтямно втуплений у землю; шкіра на обличчі, поцяткована гронами ямок від давніх прищів, скидалась на шкаралупу зрілого мигдалю. Капелан до болю в скронях напружував пам’ять, намагаючись відшукати першопричину такої до нього неприязні капрала Безбога, але, так і не віднайшовши, знову вирішив, що колись непробачно його образив. Не можна ж було повірити, що той навіки озлобився через те, що капелан відмовився посилати родичам загиблих листи на казенних бланках чи розважати віруючих грою в лото! Капелан гірко проклинав своє невміння ладнати з людьми. Він давно вже збирався по-дружньому розпитати капрала Безбога, чого ж це той так нуртується, та заздалегідь соромився того, що може з’ясуватись.
Тим часом на галявині капрал Безбог приснув зо сміху. Хихотнув і його співрозмовник, явно вдоволений. Капелан здригнувся й закляк на хвилину від дивного, незрозумілого відчуття, ніби колись у минулі часи чи в минулому існуванні вже перебував у точнісінько такій ситуації. Він щосили намагався утримати це перебіжне видіння, підсилити це враження, він хотів би вгадати подальші події, а може, й вплинути якось на них, та неждане одкровення вже зникло без сліду. Інакше й бути не могло — він це знав наперед. Déjà vu.[36] Цей характерний симптом парамнезії,[37] який полягає у майже невловимій і самозворотній плутанині ілюзорного та реального, давно цікавив капелана, і він чимало про це чув та читав. Він знав, наприклад, що явище це називається парамнезія і що воно спричиняється до таких оптичних феноменів, як jamais vu («ніколи не бачене») та presque vu («майже бачене»). Часом предмети, поняття, навіть люди, поруч із якими капелан проживав роками, якимось незбагненним і моторошним чином поставали перед ним у незнайомому, неправильному світлі — такими він їх ніколи раніше не бачив: jamais vu. І були інші моменти, коли він майже бачив абсолютну істину з такою виразністю, ніби все навколо осявалося спалахом сліпучого світла: presque vu. Поява голого чоловіка на дереві під час похорону Сніггена залишилась для нього цілковитою загадкою. То не було déjà vu, бо тоді він не мав відчуття, ніби вже колись раніше бачив голого на дереві під час похорону Сніггена. І не можна було назвати це jamais vu, оскільки це не було привиддя чогось чи когось знайомого, що з’явилось перед ним у незнайомій подобі. І, звичайно ж, це не можна було назвати presque vu,оскільки на дереві справді сидів голий чоловік.
37
Розлад пам’яті, при якому події, що відбуваються в даний момент, здаються вже пережитими колись.