16. Лючана
Лючана сиділа одна-однісінька в нічному офіцерському клубі союзницьких військ, бо п’яний майор з австралійсько-новозеландського корпусу, її супутник, здуру подався до своїх приятелів, що стояли біля стойки бару й горланили хором якусь соромщину.
— Добре, давай потанцюємо, — мовила вона, перш ніж Йоссар’ян устиг розтулити рота. — Але спати я з тобою не буду.
— А хто тебе просить? — запитав Йоссар’ян.
— Ти не хочеш зі мною переспати? — з подивом вигукнула дівчина.
— Навпаки, я не хочу з тобою танцювати.
Та вона вже схопила Йоссар’яна за руку й потягла на середину зали. Танцювати Лючана вміла ще гірше, ніж він, зате віддавалася музиці з такою нестримною насолодою, якої він зроду ні в кого не бачив, і вони шаліли в буйному джит-тербагу під завивання музичного автомата, поки Йоссар’ян не відтанцював собі всі ноги і не потяг її до столика, де сиділа геть уже сп’яніла краля, що призначалася для нього. З розхристаної оранжевої шовкової блузки в неї вивалювались пишні груди в білому мереживі готового от-от луснути бюстгальтера. Вона безсоромно обіймала Аарфі, обмінюючись водночас солоними жартами з Хлюпом, Весслом, Малюком Семпсоном та Голодним Джо. Коли вони вже підходили до цієї теплої компанії, Лючана раптом дала йому такого штурхана в спину, що столик той відлетів кудись убік, а вони знову залишилися вдвох. Це була висока на зріст, товариська, життєрадісна кокетлива красуня з довгим волоссям і високим бюстом. Майже богиня.
— Добре, — мовила вона, — тепер ми можемо піти повечеряти. Але спати з тобою я все одно не буду.
— А хто тебе просить? — запитав здивований Йоссар’ян.
— Ти не хочеш зі мною переспати?
— Навпаки, я не хочу з тобою вечеряти.
Та вона вже витягла Йоссар’яна на вулицю. Невдовзі вони спустились по сходах до чорноринкового ресторанчика, повного-повнісінького гарненьких жвавих щебетушок дівчат, котрі, здавалося, були добре знайомі між собою, — кожна привела з собою соромливого офіцерика якоїсь із союзницьких армій і вже встигла знайти з ним спільну мову. Страви були казково вишукані і такі ж само дорогі, в проходах між столиками туди й сюди ганяли веселі, розчервонілі власники-офіціанти, всі, як один, огрядні й лисі. Серед цієї гомінкої метушні з боку в бік перекочувались гарячі хвилі п’янкої насолоди.
Йоссар’янові любо було спостерігати, з якою пожадливістю, помагаючи собі обома руками, уминала вечерю Лючана: вона немов зовсім забула про нього, апетит же мала воістину вовчий. Лиш після того, як спорожніла остання тарілка, дівчина вдоволено зітхнула, поклала срібну виделку й ножа, млосно відкинулася на спинку крісла, вдячно усміхнулася й подарувала Йоссар’янові ніжний погляд, немов зогріла його теплим блиском своїх напівсонних чорних очей.
— Добре, Джо, — промуркотіла вона. — Тепер я б тобі дозволила…
— Мене звуть Йоссар’ян, — відказав Йоссар’ян.
— Йоссар’ян, то Йоссар’ян, — винувато осміхнулась вона. — Тепер уже можна й переспати.
— А хто тебе просить? — запитав Йоссар’ян.
— Ти не хочеш зі мною переспати? — ошелешено запитала вона.
Реготнувши, Йоссар’ян ствердно кивнув і вмить запустив руку їй під спідницю. Дівчина враз стрепенулася, наче її вжалила оса, різко крутнулася в кріслі й одвела вбік стулені коліна. Зашарівшись, вона стала ніяково обсмикувати спідницю і скоса й насторожено зиркала навкруги.
— Тепер я б тобі дозволила… — із сторожкою поблажливістю промовила вона. — Тільки ж не зараз.
— Певна річ, — погодився Йоссар’ян. — Зараз ми підемо до мене.
Дівчина глянула на нього з недовірою, тоді похитала головою і щільніше стулила коліна.
— А зараз я мушу йти додому, бо моя мамуля не любить, коли я танцюю з солдатами чи там шляюсь із ними по ресторанах, і буде сваритися, якщо я не повернуся ввечері. Ти краще дай мені свою адресу, а завтра вранці я забіжу до тебе по дорозі на роботу, і ми зробимо шури-мури. Я працюю у французькій конторі. Capisci?[11]
— Тю, полова! — з люттю вигукнув розчарований Йоссар’ян.