— Cosa vuol dire[12] «полова»? — запитала спантеличена Лючана.
Йоссар’яну вмить одлягло на душі і, зареготавши, він пояснив:
— Це значить, що я зараз же проведу тебе туди, куди скажеш, хоч до дідька в зуби, а потім спробую встигнути перехопити в клубі Аарфі, поки він не повів ізвідти ту шикарну кицю. У неї, може, знайдеться подруга чи тітка — хай тільки буде схожа на неї.
— Come?[13]
— Subito, subito,[14] — лагідно поквапив він її.— На тебе чекає твоя мамуля. Чи ти вже забула?
— Si, si. Мамуля.
Йоссар’ян покірно побрів за нею. Так вони йшли нічними вулицями чарівного весіннього Рима і врешті опинилися в метушливому хаосі автостанції, що засліпила сотнями жовтих та червоних вогнів, заглушила несамовитим виттям клаксонів, а ще більше — галасом крикливих, зарослих щетиною водіїв, які сповнювали густо просякнуте бензиновим гаром повітря страхітливими прокльонами, щедро обкладаючи лайкою один одного, своїх пасажирів, а надто — неуважних перехожих, що раз у раз лізли під самі колеса; коли ж автобуси, бува, зачіпали котрогось із тих роззяв, тоді вже прокльони виливались на голови самих лайливцівводіїв. Нарешті Лючана відчалила на якійсь допотопній зеленій чортопхайці, і Йоссар’ян що було духу рвонув назад до нічного клубу, щоб не прогавити тієї пишногрудої млосноокої, з затуманеним поглядом, фарбованої блондинки в розстебнутій оранжевій блузці. Вона, певно, вже зовсім розімліла від Аарфі, і Йоссар’ян молився на бігу, щоб у неї знайшлася для нього така ж апетитна подружка, сестра, кузина чи навіть мати, аби лиш була така сама розкішна тілом і розбещена. Саме про таку — грубу, непристойну, вульгарну, аморальну, безвідмовну хвойду він давно мріяв, саме така йому ідеально пасувала. То була справжня знахідка. Вона сама платила за себе в ресторанах, у неї була машина і квартира, а на пальці вона носила перстень з камеєю кольору лососини, який доводив Голодного Джо до блаженного екстазу: там було майстерно вирізьблено фігурки голих хлопця та дівчини на скелі. Голодний Джо чмихав, розпускав хвоста, бив копитом у пожадливому чаду, він обливався піною і просто плазував перед нею, але дівка навідріз відмовлялася продати йому той перстень, хоча Голодний Джо пропонував їй усі гроші, які могло нашкребти їхнє товариство, ще й свій супер-фотоапарат на додачу. Ні гроші, ні фотоапарати її не цікавили. Її цікавив секс.
Та коли Йоссар’ян вбіг до нічного клубу, її там уже не було. Всі розійшлися, і йому не лишалося нічого іншого, як і собі податися геть. Довго ще він понуро блукав безлюдними вулицями нічного Рима і чув себе самотнім і пригніченим, як ніколи. Відчуття самотності було особливо нестерпним від пекучої заздрості до Аарфі — той, певно, саме в цю мить пригортає в ліжку його, Йоссар’янову, кралю, котра так пасувала йому, Йоссар’янові. Більше того, Аарфі це було загалом ні до чого, бо він міг завжди знайти собі іншу кралю, ба навіть двох одразу, як отих розкішних графинь, свекруху та невістку, однаково вродливих, чорнявих, зі свіжими, червоними, тремтливими вустами, блискучих і заможних аристократок, що мешкали поверхом вище. Саме до них линули день і ніч Йоссар’янові любовні мрії. Прямуючи до офіцерських квартир, Йоссар’ян палав коханням і до Лючани, і до тієї хтивої, п’яної, розхристаної нечепури, і до вродливої заможної графині, і до її вродливої заможної невістки, хоча знав, що з цих двох жодна ніколи в житті не дозволить йому навіть позалицятися, не те що торкнутися до себе пальцем. Вони починали любенько й лагідно, мов ті кішечки, муркотіти, щойно побачивши Кристі; вони покірно умлівали перед Аарфі, а от Йоссар’яна мали за психа. Вони дружно зневажали його і завжди бридливо сахалися, коли він робив їм нескромні пропозиції чи хотів їх лиш помацати, здибавши, скажімо, на сходах. Обидві були чарівні, породисті самочки, гострі на язик, — їхні рожеві язички і справді були пружні та гострі, а жаркі губенята схожі на солодкі, соковиті, ледь перезрілі сливки. Так, це були особи екстра-класу, і хоча Йоссар’ян точно не уявляв собі, що таке той екстра-клас, але твердо знав, що сам він до нього не належить, і вони це теж знали. Він виразно малював собі в уяві їхню білизну — матово-чорну чи переливчасто-опалову, облямовану тонким вишуканим мереживом, шовковисту й невагому: вона щільно облягала ті гнучкі, тендітні білогруді тіла, напоєна нестерпно-звабливим пахом зніженої плоті та екзотичних банних солей. Він мало не задихнувся враз від цього неземного аромату, і йому знову закортіло бути на місці Аарфі, в грубих, вологих, п’яних обіймах тієї розкішної безсоромної хвойди, якій на нього просто начхати — вона про нього і не згадає ніколи.