Проте, коли Йоссар’ян повернувся додому. Аарфі був уже там, і Йоссар’ян витріщився на нього з таким же розпачливим подивом, як і вранці, над Болоньєю, коли той стовбичив поруч із ним у носовій кабіні літака, немов якась містична, невідворотна, фатальна згуба.
— Що ти тут робиш? — запитав Йоссар’ян.
— Так, так, запитай у нього, що він тут робить! — з люттю вигукнув Голодний Джо.
Малюк Семпсон, театрально застогнавши, притулив вказівний палець до скроні, ніби збирався пустити в себе кулю. На хлопчачому обличчі п’ятнадцятирічного Хлюпа застиг байдужий, бездумний вираз: він старанно видував бульбашки з м’якої жувальної гумки, а водночас жадібно дослухався до всього, що діялося. Тим часом Аарфі, самовдоволено викотивши пузо, неквапливо походжав туди й сюди і вибивав люльку об долоню: це ж так приємно — відчувати себе в центрі загальної уваги.
— То ти що — не пішов з нею? — запитав його Йоссар’ян.
— Як це не пішов? — озвався той. — Невже я, по-твоєму, здатний залишити дівчину серед ночі напризволяще?
— І вона тебе не впустила?
— Як це не впустила? — І Аарфі з гідністю гмукнув. — Навпаки, вона не хотіла мене відпускати, можеш бути спокійний. Та тільки старий добрий Аарфі не так вихований, щоб підпоїти нещасне дівча, аби лиш із ним переспати. І взагалі — за кого ти мене маєш? Я не гвалтівник.
— Гвалтівник? — ошелешено зойкнув Йоссар’ян. — Та їй же до смерті кортіло з кимось переспати! Вона тільки про це весь вечір і торохтіла.
— Тому що трохи перепила, — пояснив Аарфі.— Потім я поговорив з нею, і вона прийшла до тями.
— От падлюка! — вигукнув Йоссар’ян і знесилено плюхнувся поруч із Малюком Семпсоном на диван. — Значить, вона була тобі не потрібна? То якого ж чорта ти не віддав її комусь із нас?
— От бачиш, — озвався Голодний Джо. — Йому треба лікуватися, у нього не всі дома.
Йоссар’ян згідливо кивнув і з цікавістю поглянув на Аарфі.
— Послухай-но, Аарфі, а ти взагалі коли-небудь спав із бабою?
Аарфі знову реготнув. Така розмова явно була йому до смаку.
— За мене ти не турбуйся. Я їх нашпилюю, як метеликів. Але я ніколи не чіпаю порядних дівчат. У мене нюх на порядних дівчат, і я їх ніколи не нашпилюю, тобі ясно? А це — пристойна дівчина і з пристойної родини. Ти ж бачив, скільки в неї грошей? До речі, коли я сказав їй у машині, що порядним дівчатам не до лиця такі персні, вона в ту ж мить зняла свого й викинула геть у вікно.
— Що-що? — вереснув Голодний Джо і аж підскочив, немов од нестерпного болю. — Повтори, що ти зробив, падлюко! — Трохи не плачучи, він заходився лупити Аарфі кулаками. — Тебе мало вбити, паршива тварюко! Він смердючий гріховода, ось хто він! Паскудний нелюд і виродок, бездушний виродок — ось хто він такий!
— Із виродків виродок, — підтвердив Йоссар’ян.
— Це ви про що, хлопці? — запитав Аарфі із щирим подивом. Він відчув нарешті якусь прикрість: — Та перестань мене дубасити, Джо, та перестань-бо, — втягуючи голову в свої пухкі, як подушки, плечі, благав він із тихою посмішкою. — Ну, кому я кажу?
Та Голодний Джо і далі махав кулаками, аж поки Йоссар’ян не схопив його за карк і не виштовхнув до спальні. Тоді понуро почвалав до своєї кімнати, роздягся й ліг. А за мить уже був ранок, і хтось термосив його за плече.
— Хто там мене будить? — простогнав він.
Це була Мікаела, їхня покоївка, кощава, життєрадісна простушка. Вона розбудила його, бо до нього прийшли. Лючана! Він не вірив власним вухам. Але коли за Мікаелою зачинилися двері, Лючана залишилася з ним сам на сам. Миловидна, ставна, чарівна, вона вся буяла невгамовною життєвою силою і, враз спохмурнівши, застигла посеред кімнати, з люттю витріщившись на Йоссар’яна. Та дарма — перед ним, широко розставивши свої прекрасні, могутні, як дві стрункі колони, ноги, взуті в білі літні чобітки на підборах-чарочках, стояла жива богиня в чепурнім зеленім платтячку і з великою білою пласкою шкіряною сумкою в руці, яка дуже пасувала її вбранню і вогненний дотик якої до своєї фізіономії зненацька відчув Йоссар’ян, як тільки вискочив з ліжка, щоб обмацати любу гостю. Отетерілий, він відскочив на безпечну відстань, потираючи палаючу щоку.
— Свиня! — злостиво прошипіла Лючана, ніздрі її гнівно затріпотіли від палкого обурення. — Vive com’un animale![15]
Сповнена презирства й відрази, вигукуючи розлютілим гортанним голосом нові й нові лайки, Лючана перебігла кімнату, порозчиняла навстіж всі три високих вікна і впустила всередину сліпуче денне світло й потік свіжого, живодайного повітря, який ураз ніби вимів звідси затхлий дух в’язниці. Потім Лючана поклала сумку на крісло й заходилась наводити лад у кімнаті, спритно прибираючи все, що в безладді валялося там і тут, зібрала докупи брудні шкарпетки, носовички, білизну й закинула до комода, а штани й сорочку повісила в шафу.