Лючана неабияк розчулилася, узрівши безталанного Кристі, та тільки-но вийшла з Йоссар’яном на залиту сонцем вулицю, як знову вибухнула нестримним реготом: вихилившись із вікна, Голодний Джо слізно благав їх усе-таки піднятись нагору й роздягтися, бо він — справді фотограф із журналу «Лайф». Лючана схопила Йоссар’яна за руку й майже побігла бруківкою, лунко клацаючи підборами своїх білих чобітків, така ж запальна, простодушна й самовпевнена, як і в перші хвилини їхнього знайомства. Порівнявшись із нею, Йоссар’ян обхопив дівчину за талію, і так вони дійшли до рогу вулиці. А там Лючана вивільнилася і, діставши з сумочки люстерко, поправила зачіску й підмалювала помадою губи.
— Слухай-но, а чому б тобі не записати моє прізвище й адресу, щоб знайти мене, коли знову будеш у Римі? — запитала вона.
— Слухай-но, а чому б тобі не дати мені свого прізвища й адреси, щоб я їх записав? — погодився Йоссар’ян.
— Чому? — зненацька войовниче ошкірилась дівчина, гнівно скрививши губи й блиснувши очима. — А тому, що ти подереш того папірця на дрібні клаптики й викинеш геть, тільки-но я відійду!
— Чого б це я мав його дерти? — запротестував зніяковілий Йоссар’ян. — Що ти вигадуєш?
— Все одно викинеш, — переконано мовила дівчина. — Подереш і викинеш, тільки-но я відійду. Ще й будеш хизуватись, як павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з тобою до ліжка і не взяла грошей.
— А скільки ти хочеш? — запитав Йоссар’ян.
— Stupido! — палко вигукнула вона. — Не треба мені від тебе ніяких грошей!
І, тупнувши ногою, Лючана шпарко змахнула сумкою.
Йоссар’ян одсахнувся, щоб, бува, не дістати знову по пиці. Та натомість вона одірвала аркушик паперу і, нашкрябавши на ньому своє прізвище й адресу, простягла Йоссар’янові.
— Ось, маєш, — глузливо докинула вона і прикусила нижню губку, яка в неї ледь тремтіла. — І не забудь… Не забудь подерти його на дрібні клаптики, тільки-но я зникну з очей.
А далі ясно всміхнулася, потисла йому руку, скрушно прошепотіла: «Addio»,[33] на мить пригорнулась до нього і пішла геть, струнка, граціозна, сповнена неусвідомленої гідності.
І тільки-но вона зникла з очей, Йоссар’ян тут же подер на дрібні клаптики того папірця й подався в протилежному напрямку, пишаючись, мов павич, із того, що гарна, молода, ставна дівчина, на ім’я Лючана, пішла з ним до ліжка і не взяла грошей.
Та щойно він опинився в їдальні Червоного Хреста серед десятків інших військовослужбовців у найхимерніших уніформах, як його самовтіху мов рукою зняло; перед очима постав образ Лючани — ось вона роздягається, ось одягається, ось голубить його, ось свариться з ним, відмовляючись навіть у ліжку зняти рожеву капронову сорочку. Яєчня з грінками каменюкою застряла йому в горлі, коли він усвідомив, якого величезного маху дав, подерши на дрібні шматки разом із тим папірцем це лагідне, тепле, гнучке, юне, ніжне тіло й бундючно кинувши його людям під ноги. Він втратив її, втратив назавжди — що може бути жахливіше?! О, як тяжко без неї тут, серед нудних безликих людей в уніформах! Йому шалено закортіло якнайшвидше знову бути з нею сам на сам, і, враз вискочивши з-за столу, Йоссар’ян прожогом помчав назад у надії знайти на вулиці клаптики викинутої записки. Та ба, їх уже змив з бруківки брандспойт двірника.
Він марно намагався знову зустріти Лючану в нічному клубі для офіцерів союзницьких військ і не знайшов її й у млосному, ситому, блискучому бедламі чорноринкового ресторану, цієї оази розкоші й насолоди, де напихалися вишуканими стравами галасливі зграйки інших веселих, милих красунь. Він не спромігся навіть знайти й самого ресторану і невдовзі повернувся до свого самотнього ліжка, а вночі йому знову приснилось, як він намагається ухилитись від зенітного шквалу над Болоньєю, а над його головою навис огидний пухкий Аарфі й дивиться на нього глумливими масними очима.
Вранці Йоссар’ян подався шукати Лючану по всіх французьких конторах, які тільки були в Римі, але всі, до кого він там звертався, лише знизували плечима. Роздратований, засмучений, прибитий невдачею, він у паніці ладен був бігти світ за очі, а прибіг до квартири для нижніх чинів і з горя навалився на коротуху прибиральницю в оранжевих панталонах. Одягнута в линялий брунатний джемпер і в чорну суконну спідницю, вона тільки-но почала замітати в Сніггеновій кімнаті на шостому поверсі: тоді Снігген був іще живий. Що це Сніггенова кімната, Йоссар’ян міг судити з прізвища, написаного білою фарбою на синьому брезенті дорожнього мішка. Щойно переступивши поріг, він, у нападі божевільного відчаю, з розгону кинувся до жінки. Він би, певно, спіткнувся й упав, коли б вона не впіймала його за руки. А далі вона повалилася на ліжко, радо розкривши йому свої мляві, а все ж утішливі обійми. Вона навіть забула кинути ганчірку, якою витирала порох, і вимахувала нею над спиною Йоссар’яна, мов прапором. На її широкому, грубому, довірливому обличчі застигла простодушна усмішка нелукавої приязні. Йоссар’ян скоріше почув, ніж відчув, як, лунко стрельнувши резинкою, вона скинула під ним свої оранжеві панталони.