— Ми ще не прийшли, — мовив Купо. — О, це ціла мандрівка!
Вони пішли довгим коридором ліворуч. Потім повернули ще двічі: одного разу — ліворуч, другого — праворуч. Коридор усе тягнувся, розходився надвоє, тісний, з облупленими стінами, лише подекуди освітлений тьмяними газовими світильниками. Однакові двері, що майже всі було відчинено навстіж, тягнулися одні за одними, як у в’язниці чи монастирі, відкриваючи вбогі робітничі помешкання, залиті рудувато-золотавим серпанком теплого червневого вечора. Нарешті вони опинилися в зовсім темному кінці коридору.
— Ось ми й прийшли, — озвався бляхар. — Обережно! Тримайтеся ближче до стіни: тут ще три сходинки.
Жервеза обережно ступила ще з десяток кроків у темряві. Вона натрапила на сходи й полічила до трьох, а Купо в глибині коридору, не постукавши, саме відчинив двері. Яскраве світло впало на підлогу. Вони ввійшли.
Це була вузька, як рукав, кімната, що здавалася продовженням коридору. Вилиняла вовняна завіска, підв’язана шнурком, ділила цей рукав надвоє. У першій половині стояло засунуте під похилий дах мансарди ліжко, ще тепла після готування вечері чавунна грубка, два стільці, стіл і шафа, якій треба було спиляти козирок, щоб вона стала між ліжком і дверима. У другій половині розташовувалась майстерня: у глибині — невеличке горно й міх, праворуч — лещата, прикріплені до стіни під стелажем, заставленим залізяччям, ліворуч, біля вікна — малесенький верстат, завалений дуже брудними щипчиками, ножичками, мікроскопічними пилочками.
— А ось і ми! — вигукнув Купо, підійшовши до вовняної завіски.
Проте відповіли йому не відразу. Жервеза, збуджена, схвильована передусім думкою, що вона має зайти в оселю, де повно золота, трималася позаду чоловіка, щось белькотіла й віталася, невлад киваючи головою. Від яскравого світла лампи, що горіла на верстаті, та гарячого вугілля, яке палало в грубці, вона збентежилася ще дужче. Тоді нарешті побачила пані Лорійо: низенька, руда, міцної будови жінка, напруживши всі сили своїх коротких рук, протягувала грубими щипцями чорну металеву дротину крізь отвори фільєри, закріпленої в лещатах. Лорійо, теж невисокого зросту, але вужчий у плечах, спритний, як мавпочка, працював над чимось за верстатом маленькими щипчиками. Той предмет був такий мініатюрний, що геть губився в його вузлуватих пальцях. Чоловік першим підвів голову з блідо-жовтим, як старий віск, видовженим страдницьким обличчям і обрідним волоссям.
— А! Це ви! Добре, добре! — пробурмотів він. — Знаєте, ми поспішаємо... Не заходьте до майстерні, ви нам заважатимете. Лишайтеся ліпше в спальні.
І знову взявся до своєї філігранної праці, а тим часом на його лице падав зеленавий відблиск від карафки з водою, крізь яку світло лампи яскравим кругом лягало на його роботу.
— Візьми стільці! — своєю чергою вигукнула пані Лорійо. — Це та дама, так? Дуже добре, дуже добре!
Вона вже зігнула дріт, тоді піднесла його до вогню й, роздмухавши багаття великим дерев’яним віялом, почала випалювати вдруге, перш ніж протягнути в останні отвори фільєри.
Купо підсунув стільці й посадовив Жервезу скраю біля завіски. Кімнатка була така вузька, що він ніяк не міг примоститися поруч із нею. Тоді сів позаду й нахилився до її потилиці, щоб розповісти про їхню працю. Молодій жінці, спантеличеній таким дивним прийомом Лорійо, зніяковілій від їхніх зизих поглядів, дзвеніло у вухах так, що вона нічого не чула. Дружина їй видалася старшою за свої тридцять років й неохайною через схоже на коров’ячий хвіст волосся, що тоненькою косою лежало на розхристаній блузці. Чоловік, старший за неї лише на один рік, скидався на старого діда з тонкими злими губами. На ньому були штани й сорочка, а взутий він був у діряві пантофлі на босу ногу. Та найбільше жінку приголомшила вбогість самої майстерні, її заяложені стіни, поржавілий брухт, що скрізь валявся, й розмазаний чорний бруд — усе це нагадувало рейвах у крамничці гендляра старим залізяччям. Було нестерпно гаряче. Краплі поту зросили позеленіле обличчя Лорійо, а пані Лорійо й взагалі скинула блузку, оголивши руки. Сорочка прилипла до її обвислих грудей.
— А золото? — запитала Жервеза впівголоса.
Стурбованим поглядом вона видивлялася по кутках, шукаючи серед усього цього бруду блискіт, який очікувала тут побачити.
Купо зареготав.
— Золото? — мовив він. — Дивіться, ось тут, он там, і ось ще біля ваших ніг!
Він по черзі вказав їй на витончену прутину, над якою працювала його сестра, і на ще один жмуток, схожий на моток залізного дроту, що висів почеплений на стіні біля лещат. Потім став навколішки й підібрав з-під тесової решітки, яка вкривала долівку майстерні, якусь смітину, схожу на вістря заржавілої голки. Жервеза обурилася. Хіба може бути золотом цей чорний бридкий метал?! Він мусив куснути його, щоб показати жінці блискучий слід зубів. І став пояснювати: господарі роблять золотий сплав у вигляді дроту; спочатку його протягують через фільєру, щоб надати бажаної товщини, дбайливо гартуючи п’ять чи шість разів протягом усього процесу, аби він не ламався. О, для цього діла треба міцний кулак і чималий досвід! Його сестра забороняла своєму чоловікові торкатися фільєри, бо той кашляв. У неї були дужі руки: він бачив, як вона витягувала золоту нитку завтовшки з волосину.
Тим часом Лорійо, сильно закашлявшись, зігнувся навпіл на своїй табуретці. Посеред приступу, не припиняючи кашляти, він сказав здушеним голосом, не дивлячись на Жервезу, так ніби констатував щось сам собі:
— Зараз я роблю «колону».
Купо підштовхнув Жервезу, щоб вона встала й підійшла подивитися. Ланцюжник, щось буркнувши, підтакнув. Він саме накручував приготований його дружиною золотий дротик на стрижень, дуже тонкий сталевий кілочок. Потім легким рухом пилочки розрізав дріт уздовж стрижня так, що з кожного завитка вийшло по одній ланці, які він опісля лютував. Ланки лежали на товстому шматку деревного вугілля. Він змочував їх у бурі, налитій на денце надбитої склянки, й одразу розжарював їх горизонтальним полум’ям паяльного пальника. Далі, зробивши близько сотні ланок, Лорійо знову повернувся до своєї філігранної роботи, зіпершись на край невеличкої дощечки, вичовганої до блиску його ж руками. Він згинав ланку щипчиками, затискав з одного боку, протягував у попередню, що вже була закріплена на ланцюжку, й знову розсовував за допомогою голки. Так, у безперервному ритмі, ланки йшли одна за одною настільки швидко, що на очах Жервези ланцюжок ставав усе довшим і довшим, хоч вона не могла ні вслідкувати, ні зрозуміти, як усе це відбувалося.
— Це «колона», — мовив Купо. — Бувають ще «кольчуги», «каторжники», «вудила», «шнури». А ось це називається «колоною». Лорійо робить тільки «колони».
Той задоволено захихотів. І далі зчіплюючи докупи невидимі між його чорними нігтями ланки, він вигукнув:
— Слухай, Смородино!.. Я оце сьогодні вранці порахував, що працюю з дванадцяти років, так? А чи знаєш ти, яку завдовжки «колону» я зробив би до сьогодні?
Він підняв бліде обличчя й примружив почервонілі повіки.
— Вісім тисяч метрів, чуєш?! Два льє!.. Ба! «Колона» завдовжки два льє! Було б чим обмотати шиї всім жінкам нашого кварталу... І, бачиш-но, вона постійно стає ще довшою. Сподіваюся, що колись буде такою довгою, як дорога з Парижа до Версаля.
Розчарована Жервеза сіла на місце. Усе їй видавалося бридким. Щоб зробити приємність Лорійо, вона всміхалася. Найбільше її гнітило те, що ніхто й словом не обмовився про їхній шлюб, про таку важливу для неї справу, лиш через яку вона, власне, й прийшла. Лорійо й далі дивився на неї, як на допитливу непрохану гостю, яку привів Купо. А коли нарешті зав’язалася розмова, вони говорили тільки про мешканців будинку. Пані Лорійо запитала брата, чи не чув він, піднімаючись нагору, як билися на п’ятому поверсі. Вічно товчуться ті Бенари; чоловік повертався додому п’яний, як чіп; жінка, у якої не бракувало своїх вад, завжди лаялася послідущими словами. Потім мова зайшла про кресляра з другого поверху, здорованя Бодекена, хвалька з купою боргів, що постійно курив і зчиняв ґвалт зі своїми дружками. Картонажна майстерня пана Мадіньє на ладан дихає: учора він звільнив ще двох робітниць; якщо збанкрутує, то так йому й треба, бо сам прожер усе майно, лишивши дітей з голими задами. Пані Ґодрон невідь-як поралася коло своїх матраців: вона знову завагітніла, що, зважаючи на її вік, уже майже непристойно. Власник будинку вже приходив виселяти Коке з п’ятого поверху, які були винні за дев’ять місяців. До того ж вони постійно топили свою грубку на сходовому майданчику. А минулої суботи панна Реманжу, старенька із сьомого поверху, спускаючись зі своїми ляльками, саме вчасно нагодилася й встигла врятувати малого Ленґерло, що заледве не згорів. Що ж до панни Клеманс, прасувальниці, вона живе собі й робить що заманеться, та все ж варто зауважити, що дуже любить тварин і має золоте серце. Шкода, що така гарна дівчина гуляє з усіма чоловіками підряд! Закінчиться все тим, що вона тинятиметься ночами по тротуарах, — то вже будьте певні.