Одним стрибком Лантьє зіскочив з ліжка. На сполотнілому обличчі його очі стали чорні, як смола. У цьому маленькому чоловічку гнів переростав у бурю.
— Так-так, з усією ресторацією! — повторила молода жінка. — Пані Бош швидко спровадить обох, її та сестру-коняку, бо на сходах завжди вишиковується ціла черга чоловіків.
Лантьє підніс кулаки, і стримуючи бажання вдарити, схопив її за руки, несамовито струснув і різко відпустив, так що вона впала на ліжко до дітей, які знову заплакали. Він ліг і, затинаючись, розлючено, як людина, що ухвалила для себе якесь рішення, на яке раніше не могла наважитися, сказав:
— Ти не уявляєш, що ти щойно зробила, Жервезо... Дарма ти так, ось побачиш.
Якусь хвилину було чути тільки скімлення дітей, їхня мати лежала скоцюрблена на краю ліжка й міцно їх обіймала. Монотонним голосом вона раз за разом повторювала ту саму фразу:
— О! Якби вас тут не було, мої маленькі бідолашки!.. Якби вас не було!.. Якби вас не було!..
Спокійно розпростершись на ліжку, звівши догори очі й втупившись у шмат вилинялої завіски, Лантьє не слухав цих голосінь, віддавшись одній нав’язливій думці. Так він пролежав з годину, не задрімавши, хоча втома й склеплювала його повіки. Коли він із суворим і рішучим виглядом повернувся, зіпершись на лікоть, Жервеза закінчувала прибирати в кімнаті. Вона вже повдягала дітей і застелила їхнє ліжко. Лантьє дивився, як Жервеза замітала, протирала меблі; але кімната все одно здавалася похмурою, жалюгідною, з кіптявою на стелі, облізлими від вологи шпалерами, трьома кривими стільцями й комодом, на яких ганчірка залишала брудні сліди. Потім вона зашпилила коси й почала, не шкодуючи води, вмиватися навпроти закріпленого на гачку круглого дзеркала, яким послуговувався для гоління Лантьє. Він споглядав її руки, шию, все, що було оголене, і в думках його ніби снували якісь порівняння. Аж от Лантьє скривився. Жервеза накульгувала на праву ногу, але це було помітно, лише коли вона дуже втомлювалася і забувала приховувати своє каліцтво. Того ранку, геть знесилена після жахливої ночі, вона волочила ногу, притримуючись руками за стіни.
Запанувала тиша, вони не обмовилися більше жодним словом. Він ніби вичікував. Вона, ковтаючи свій біль і намагаючись вдавати байдужість, квапливо збирала в клунок брудні речі, що лежали в кутку за скринею. Нарешті Лантьє розтулив губи й запитав:
— Що ти робиш?.. Куди це ти йдеш?
Жервеза промовчала. Розлючений, він повторив запитання, і тоді вона відповіла:
— Хіба не видно... Я йду прати... Не жити ж дітям у бруді.
Лантьє зачекав, поки вона підніме кілька хустинок, а потім, після паузи, знову заговорив:
— А гроші в тебе є?
Жервеза миттю випросталася, подивилася йому просто в обличчя, тримаючи в руках брудні дитячі сорочки, і відповіла:
— Гроші! Я що, по-твоєму, мала б їх вкрасти?.. Ти чудово знаєш, що позавчора мені дали три франки за чорну спідницю. На них ми двічі пообідали, а ковбаса їх як вітром здуває... Звісно, у мене немає грошей. Маю лише чотири су на прання... Я не заробляю їх так, як дехто.
Лантьє не звернув уваги на цей натяк. Він підвівся з ліжка й почав оглядати ганчір’я, розвішане по кімнаті. Зрештою він зняв штани й хустку, відкрив комод, дістав звідти нічну кофтину й дві жіночі сорочки, а потім, кинувши це все в руки Жервезі, сказав:
— На, заклади ще це.
— Ти, може, хочеш, щоб я й дітей заклала, га? — запитала жінка. — Якби за дітей давали в борг, знаменито спекалися б їх!
І все ж таки Жервеза пішла до ломбарду. Повернувшись за пів години, вона поклала на коминок п’ятифранкову монету, а разом з нею нову закладну, долучивши її до купи старих, що лежали між двома свічниками.
— Це все, що мені дали, — сказала жінка. — Я хотіла шість франків, та марно було просити. Ох, вони ніколи не збідніють... Завжди там повно люду!
Лантьє не одразу взяв п’ятифранковик. Він хотів, щоб Жервеза спочатку розміняла його й лишила трохи собі. Але потім, побачивши на комоді огризок шинки в паперовій обгортці та окраєць хліба, він нишком засунув монету до кишені жилетки.
— Я не насмілилася піти до молочниці, бо ми й так винні їй за цілий тиждень, — пояснила Жервеза. — Скоро повернуся. Поки мене не буде, сходи по хліб та котлети в сухарях, а тоді поснідаємо... Ще візьми літр вина.
Лантьє промовчав. Здавалось, вони помирилися. Молода жінка дозбирувала речі у клумак з брудною білизною, а коли захотіла взяти чоловікові сорочки й шкарпетки зі скрині, він закричав, щоб вона їх не чіпала.
— Облиш мої речі, чуєш?! Я не хочу!
— Чого ти не хочеш? — спитала вона, підводячись. — Невже ти збираєшся вдягати ці смердючі лахи? Їх треба попрати.
Жервеза тривожно дивилася на нього й на обличчі цього гожого молодого чоловіка бачила все ту ж суворість — здавалося, ніщо не могло його власкавити. Він спалахнув, вирвав з її рук білизну й кинув назад до скрині.
— Грім би тебе побив! Послухай мене бодай раз! Сказано тобі, не хочу!
— Чому? — перепитала вона, збліднувши від страшної підозри, що промайнула в голові. — Тобі ж зараз не потрібні ці сорочки, ти ж нікуди не йдеш... Що тобі з того, якщо я їх візьму?
Знітившись під її палаючим, прикутим до нього поглядом, він на мить завагався.
— Чому-чому... — пробуркотів він. — Та хай йому біс! Ти всім станеш розпатякувати, що утримуєш мене, переш, латаєш. Так от, мені це остогиділо! Роби своє діло, а я робитиму своє... На бидло прачки не працюють.
Жервеза почала благати його, переконувати, що їй ніколи й на думку не спадало скаржитися. Але Лантьє з грюком закрив скриню, сів на неї і крикнув «Ні!» їй просто в обличчя. Він сам розпоряджатиметься речами, що йому належать! Потім, щоб уникнути її настирливих поглядів, Лантьє знову розпростерся на ліжку й сказав, що його розбирає сон і щоб вона більше не набридала йому. Цього разу він справді начебто заснув.
Жервеза на мить завагалася. Її охопило бажання штурхнути ногою клунок з білизною і всістися за шитво. Рівне дихання Лантьє її врешті заспокоїло. Вона взяла кульку синьки та шматок мила, що лишилися з попереднього разу, і, підійшовши до дітлахів, що спокійно бавилися старими корками біля вікна, поцілувала їх і тихо промовила:
— Поводьтеся чемно, не галасуйте. Татко спить.
Коли вона виходила, у кімнаті під закіптюженою стелею серед глибокої тиші лунав тільки стишений сміх Клода й Етьєна. Була десята ранку. Крізь прочинене вікно до помешкання проникало сонячне світло.
З бульвару Жервеза звернула ліворуч і пішла Новою вулицею кварталу Ґут д’Ор. Минаючи заклад пані Фоконьє, вона привіталася, злегка кивнувши головою. Пральня[2], до якої вона прямувала, була розташована ближче до середини вулиці, там, де вона починала йти вгору. Над будівлею з пласкою покрівлею сірими круглими боками висвічували три величезні баки з водою — цинкові циліндри, міцно закріплені болтами. Позаду них, дуже високо на третьому поверсі, здіймалася сушарка, стіни якої були зроблені з тонких перетинок, між яких проходило свіже повітря й виднілася білизна, що сушилася на латунних дротах. Праворуч від резервуарів, важко й розмірено пахкаючи білим димом, стояла парова машина. Звикла до калюж Жервеза, не підібравши спідниці, пройшла ворота, заставлені глечиками з жавелевою водою. Вона вже знала господиню пральні, маленьку тендітну жіночку з хворими очима, що сиділа над реєстровими книгами в заскленій конторці, де на полицях лежали бруски мила, кульки синьки в банках, фунти соди в пакетах. Проходячи повз неї, Жервеза попросила свій прач і щітку, які віддала на зберігання минулого разу. Узявши номерок, вона зайшла досередини.
Це була здоровенна шура, що мала плаский дах з відкритими балками, спертий на чавунні стовпи, між якими світилися широкі вікна. Тьмяне денне світло заледве проникало крізь гарячі випари, що висіли молочно-білою хмарою. З кутків піднімалася пара, яка розповзалася й сповивала все синюватим серпанком. Зі стелі крапотіло, наче з неба, важка волога була просякнута запахом мила; часом його забивав ще різкіший дух жавелевої води. Уздовж пральні, обабіч центрального проходу, рядами стояли жінки з голими до плечей руками, голими шиями, в підіткнутих спідницях, з-під яких було видно кольорові панчохи й дебелі шнуровані черевики. Безсоромні, грубі, розхристані, до рубця промоклі, вони люто вибивали своє шмаття, сміялися, оберталися, щоб щось крикнути одна одній в тому шарварку, нагиналися до своїх балій, пашіли й парували всією своєю плоттю. Всюди довкола них голосно дзюрчали потоки води, відра з гарячою водою носилися й виливалися одним махом, відкривалися крани, згори лилася холодна вода, бризкала під прачами, стікала з виполосканої білизни, утворювала калюжі, по яких хляпали жінки, і бігла струмочками по похилій кахляній долівці. Серед усього цього гамору, ритмічних ударів, буркотливого дощового шуму, грозового гуркоту, що задихався під змоклою стелею, праворуч стояла парова машина. Вкрита білими рясними росинками, вона безперестанку важко дихала й шипіла, а її махове колесо, що оберталось як у танці, ніби правило тим несамовитим галасом.
2
У середині XIX ст., до появи централізованого водогону, білизну прали біля водойм або в пральнях