Тим часом Жервеза прала кольорову білизну в гарячій мильній воді, яку вона навмисно не виливала. Закінчивши, підсунула до себе козли, розвішала на них усі речі, з яких додолу натекли синюваті калюжі, і почала полоскати. Холодна вода позаду неї лилася з крана в широку закріплену знизу балію з двома дерев’яними поперечками для складання білизни. Над ними, вгорі, було ще дві поперечки, на які вішалася білизна, щоб з неї збігала вода.
— От майже й усе, непогано ми впоралися, — сказала пані Бош. — Я ще побуду тут, допоможу вам усе повикручувати.
— О, не варто, дуже вам дякую, — мовила молода жінка, бгаючи руками й прополіскуючи в прозорій воді кольорові речі. Якби в мене були простирадла, тоді нехай би.
Хай там як, а їй довелось прийняти допомогу консьєржки. Тримаючи вдвох за різні кінці, вони викручували погано пофарбовану коричневу вовняну спідничину, з якої скрапувала жовтава вода, аж раптом пані Бош вигукнула:
— Ти ба! Довгонога Віржіні!.. І що вона принесла сюди прати, свої чотири ганчірки в носовій хустинці?
Жервеза швидко підвела голову. Віржіні була дівчиною її віку: вища за неї, чорнява, гарна, незважаючи на трохи довгасте обличчя. Вбрана вона була в стару чорну сукню з воланами й червоною стрічкою на шиї; мала охайну зачіску — шиньйон, підібраний синьою шовковою сіточкою. На мить, стоячи посеред центрального проходу, Віржіні прижмурила повіки, ніби щось шукаючи. Помітивши Жервезу, вона гордо, зухвало, вихиляючи стегнами, пройшла в її напрямку й зупинилася за п’ять балій від неї.
— Що за чудасія! — тихо промовила пані Бош. — Вона ніколи й пари манжетів не випере... Ох! Страшна лайдачка, їй-богу! Швачка, що не годна навіть зашити свої лахи! Як і її сестра-полірувальниця, пройда Адель, що прогулює два дні роботи з трьох. Батька-матері не знають, невідь з чого живуть. Та про неї такого можна порозказувати... А що то вона там тре, га? Спідницю, чи що? Яка ж вона бруднюща, ця спідниця, мабуть, бувала в бувальцях!
Очевидно, пані Бош хотіла зробити приємність Жервезі. Насправді ж вона частенько пила каву з Віржіні та Адель, коли у дівчат водилися гроші. Жервеза метушилася й не відповідала, її руки почали тремтіти. У невеличкому цебрі на тринозі вона розчинила синьку. Занурювала туди білі речі, трохи колотила їх у забарвленій воді, що набула лакового полиску; тоді, злегка викрутивши, вішала на горішні дерев’яні поперечки. Роблячи це все, Жервеза навмисне стояла спиною до Віржіні, але добре чула її смішки та відчувала на собі її зизий погляд. Здавалося, що Віржіні прийшла тільки для того, щоб подратувати її. Якоїсь миті Жервеза обернулася, й вони втупилися поглядами одна в одну.
— Облиште її, — буркнула пані Бош. — Не будете ж ви тягатися за коси... Кажу вам, нічого не було! Вона тут ні з якого боку!
У той момент, коли молода жінка вішала останню річ, ближче до воріт пральні почулося хихотіння.
— Там двоє хлопчаків шукають свою мамку! — крикнув Шарль.
Усі жінки повитягували голови. Жервеза впізнала Клода й Етьєна. Помітивши її, вони кинулися до неї по калюжах, хляпаючи по кахлях підошвами розв’язаних черевиків. Клод, старший, тримав маленького братика за ручку. Побачивши, що вони, хоч трохи й налякані, все ж намагалися усміхатися, прачки озивалися до них лагідними словами. Тримаючись за руки, хлопчики стали перед матір’ю й підвели до неї свої біляві голівки.
— Це вас татко сюди відправив? — запитала Жервеза.
Нахилившись, щоб зав’язати шнурки на черевиках Етьєна, вона побачила, що у Клода на пальці погойдується ключ від кімнати з мідним номерком.
— Отакої! Приніс мені ключа! — здивовано сказала вона. — Але навіщо?
Хлопчик, помітивши на своєму пальці ключ, про який уже й забув, враз наче щось пригадав і вигукнув дзвінким голосом:
— Тато пішов.
— Він пішов купити попоїсти, а вам сказав прийти сюди по мене?
Клод подивився на брата, завагався, нічого не розуміючи, а потім швидко випалив:
— Тато пішов... Він зірвався з ліжка, склав усі речі до скрині, зніс і поклав її в екіпаж... Він поїхав.
Жервеза, що присіла була навпочіпки, повільно підвелася з побілілим обличчям, приклавши руки до щік і скронь — здавалося, вона відчувала, як у неї розколюється голова. Вона не могла дібрати слів, крім одного, яке повторювала безліч разів тим самим тоном:
— О Боже!.. О Боже!.. О Боже!..
Пані Бош, своєю чергою, збуджена участю в усій цій історії, тим часом розпитувала хлопчика:
— Ну, маленький, розкажи, що сталося... Це ж він замкнув двері й загадав вам принести сюди ключа, так?
Стишивши голос, вона запитала на вухо у Клода:
— А в екіпажі була якась дама?
Хлопчик знову занепокоївся, а потім з переможним виглядом став повторювати свою розповідь:
— Він зірвався з ліжка, склав усі речі до скрині й поїхав.
Коли пані Бош дала йому спокій, він потягнув братика до крана. Вони почали разом бавитися, відкриваючи воду.
Жервеза не могла плакати. Зіпершись на балію й затуливши долонями обличчя, вона задихалася. Її раз по раз проймав дрож. Час від часу глибоко зітхаючи, вона ще дужче притискала кулаки до очей, наче щоб потонути в чорноті свого відчаю. Їй здавалося, що вона падала на самісіньке дно темної прірви.
— Годі, моя мила, та біс із ним! — туркотіла пані Бош.
— Якби ви знали! Якби ви тільки знали! — нарешті зовсім тихо мовила вона. — Сьогодні зранку він відправив мене до ломбарду закласти хустку й мої сорочки, щоб заплатити за той екіпаж...
Жервеза заплакала. Згадка про ломбард відкрила перед нею увесь сенс тієї ранкової сцени, і в неї вирвалися ридання, що стискали горло. То були огидні хитрощі Аантьє, що стали для неї найболючішим ударом, сповнивши душу гірким розпачем. Сльози котилися по мокрому обличчі, і вона витирала їх мокрими руками — їй навіть на думку не спало дістати хустинку.
— Будьте розважливою, заспокойтеся, на вас дивляться, — повторювала пані Бош, яка метушилася біля неї. — Хіба ж можна так побиватися через якогось чоловіка!.. То, виходить, ви й досі його кохаєте, бідолашне дівча? Щойно сердилися на нього, а тепер, бач, плачете за ним, надриваючи серце. Господи, які ж ми дурні!
І далі заговорила геть по-материнському:
— Така гарненька жіночка, як ви! Куди таке годиться?.. Гадаю, тепер вам можна усе розповісти, чи не так? Отож, пам’ятаєте, коли я проходила попід вашим вікном, уже тоді я запідозрила щось недобре... Уявіть собі, що цієї ночі, коли поверталась Адель, я почула, як за нею крокував якийсь чоловік. Мені закортіло подивитися, хто б то міг бути, і я виглянула на сходи. Та особа була вже на третьому поверсі, проте я добре розгледіла сурдут пана Аантьє. Бош, що чергував сьогодні зранку, бачив, як він спокійно собі спускався... Певна річ, він був у Адель. У Віржіні тепер є полюбовник, до якого вона навідується двічі на тиждень. Хай там як, але це просто паскудство: у них тільки одна кімната й одне ліжко в алькові; навіть не уявляю, де Віржіні примостилася спати.
На мить вона замовкла, обернулася і продовжила приглушеним грубим голосом:
— Вона бачить, що ви плачете, й сміється з вас, негідниця. Голову даю на відруб: її прання — лише про людське око. Влаштувала тих двох, а сама прибігла сюди, щоб потім розказати їм, як ви казилися.