10. Так настав день, мороз був над усяку міру, і північний вітер аж пік. Вони встали, зарізали на жертву Діонісові річне козеня, розвели великий вогонь і приготували їжу. Тим часом як Напа пекла хліб, а Дріас смажив козеня, Дафніс і Хлоя скористалися з вільної хвилинки і пішли перед хату, де ріс плющ. І як тільки вони знов поставили тенета й намазали лози клеєм, знов упіймали вони чимало птахів, а до того ніхто не заважав їм раз-у-раз цілуватись і весело розмовляти.- «Заради тебе прийшов я, Хлоє».- «Я знаю це, Дафніс».- «Заради тебе позбавляю я життя бідних косів».- «Чим я тобі подякую?» - «Пам’ятай про мене».- «Я пам’ятаю, клянусь німфами, яких я взяла за свідків моєї клятви, в тій печері, куди ми знов підемо, як тільки розтане сніг».- «Але, Хлоє, сніг ще глибокий, і я боюсь, що скоріше розтану я».- «Кріпися, Дафніс! Сонце гріє».- «Я хотів би, Хлоє, щоб воно було таке гаряче, як вогонь, що жере мені серце».- «Ти жартуєш і дуриш мене».- «Ні, клянусь тими козами, якими ти колись веліла мені клястись».
11. Коли Хлоя відповідала Дафнісові на його речі, подібно луні, їх покликали ті, що були з Напою, і вони поспішили до неї, несучи ще багатшу здобич, ніж учора. І зливши Діонісові перші краплі з келеха, вони бенкетували, увінчавшися плющем. Коли настав час, вони з вакхічними й веселими вигуками проводили Дафніса, наповнивши його пастушу торбинку м’ясом і хлібом. Крім того, вони дали йому з собою горлиць та дроздів для Ламона й Міртали, бо вони могли завжди наловити собі їх, поки тривала зима й вистачало плюща. Він повернувся додому, поцілувавши всіх інших перше, ніж Хлою, щоб її поцілунок лишився чистим для нього. І з того часу він кілька разів робив таку подорож, прикриваючись різними хитрощами, так що й зима для них проминула не без кохання.
12. Але як тільки почалася весна і розтанув сніг, як тільки знову розкрилась земля і проросли трави, всі пастухи повели свої стада на пасовище, а раніш за всіх вигнали свої отари Хлоя і Дафніс, бо вони служили могутнішому пастухові. Перша путь їх була до німф у печеру, звідти - до Пана, до його сосни, нарешті - до дуба, під яким вони лежали й стерегли свої стада і цілувалися. Знову стали шукати вони квітів, щоб увінчати богів. Але їх тільки но виманив на поверхню землі ніжний легіт і гріюче сонце. Проте вони знайшли фіалки й нарциси, і шпажник, і всіх перших дітей весни. Хлоя і Дафніс принесли в жертву статуям, уквітчавши їх при цьому, свіже молоко деяких кіз і овець. Спробували вони також заграти на дудці, неначе хотіли змагатись у співах із соловя’ми. Бо ці останні вже подекуди співали в гущавинах і потроху вдосконалювали свої жалоби про Ітіса,34 неначе після довгого мовчання пригадували забуті співи.
13. Тут мекали вівці, там стрибали ягнята і, схиляючись під черевом маток, ссали їх вим’я. Барани переслідували овець, які ще не мали ягнят, і, здіймаючись на задні ноги, покривали їх, один одну, а другий другу. Так само переслідували козли кіз і, змагаючись один з одним, стрибали круг них і боролися за кіз, і кожний мав своїх і оберігав їх, щоб інший не поважився крадькома на його права. Навіть старих таке видовище запалило б любовним бажанням. А Дафніс і Хлоя, молоді й палкі, яких довгий час уже томило незадоволене бажання, пломеніли від того, що вони чули, і те, що вони бачили, сушило їх. Вони шукали чогось задовільнішого, ніж поцілунки та обійми, особливо Дафніс, бо в хатньому покої і в веселому нечев’ї зими він визрів для кохання, пломенів від поцілунків і палко бажав обіймів і на всяке діло став палкішим і відважнішим.
14. Нарешті, він став прохати Хлою схилитись до його бажань і дозволити йому все, чого він хоче, і голою лягти до нього голого, і лежати довше, ніж вони це досі робили, бо це - єдине з повчань Філетаса, якого вони не виконали, і це єдиний чарівний спосіб угамувати кохання, який треба спробувати. Коли ж вона його питала, що буде далі, після поцілунків і обіймів, і що він буде робити, коли буде лежати голий коло неї, голої,- на це він сказав: «Те саме, що роблять барани з вівцям, а козли з козами. Хіба ти не бачиш, що кози й вівці після того більше не тікають, а козли й барани їх більше не переслідують до втоми, а всі вони спокійно, втішаючись спільною радістю, пасуться вкупі? Солодкі пута ніби зв’язують їх і ламають жало любовної жадоби».- «Але хіба ти не бачиш, Дафніс, що козли й барани роблять це стоячи - так само, як кози й вівці стоячи їх приймають? коли ті здіймаються на задні ноги, ці підставляютъ їм спину. А ти хочеш, щоб я лежала коло тебе, а до того ще й гола! А проте подивись, наскільки густіше вовна їх покриває, ніж мій одяг мене».- Дафніс слухняно ліг коло неї і довго лежав, але, не розуміючи того, чого він так палко хотів, він звелів їй встати й притулився ззаду до неї - так, як це він бачив, робили козли. Але ще менше досягши того, що бажав, він сів на землю і заплакав з того, що він у ділах кохання ще недосвідченіший, ніж козли.
15. Та він мав сусіду, що обробляв власну землю, на ім’я Хроміса, вік якого вже відцвітав. Цей узяв собі жінку з міста, молоду й чарівну і ніжнішу, ніж це підходить до сільського життя. Її звали Лікеніон; вона бачила щоранку Дафніса, коли він гнав мимо своє стадо, і ввечері, коли гнав із пасовища, і їй захотілось, приманивши його подарунками, зробити своїм коханцем. Одного разу, коли він був сам, вона побажала привабити його і подарувала йому дудку і сотовий мед і ловецьку торбинку з оленячої шкури. Але сказати йому те, що хотіла, вона боялась, бо підозрівала про його кохання до Хлої, тому що вона бачила, який він прив’язаний до дівчини. Давно вже вона зрозуміла це з кивів та усмішок. Нарешті, одного ранку пішла вона за ними назирцем, сказавши Хромісу, що йде відвідати сусідку-породіллю. Заховавшись у гущавину, щоб її не побачили, вона чула все, що вони говорили, бачила все, що вони робили; не сховались від неї і Дафнісові сльози. Співчуваючи горю бідолах і певна, що оце буде найкращий привід задовольнити подвійне бажання, як тим обом на радість, так і собі самій на задоволення, вона вигадала таку хитрість.
16. Другого дня пішла вона, ніби знову відвідати породіллю, прямо до дуба, під яким лежали Дафніс і Хлоя, і, дуже майстерно удавши перелякану, сказала: «Дафніс, врятуй мене нещасну, бо з моїх двадцятьох гусей орел украв у мене найкращого; та що ноша його була надто важка, він не міг утягти її на високу скелю, де його постійне житло, а опустився з нею тут у густий ліс. Тому заклинаю тебе німфами і тим Паном, ходім зо мною у той ліс і врятуй мені гуся, бо сама я боюсь туди йти. Допоможи ж мені зберегти число мого стада чітним; може, ти вб’єш орла, і тоді він уже не буде грабувати стільки ягнят і козлят твого стада. А Хлоя тим часом пастиме обидва стада; кози добре знають її, бо вона завжди пасе з тобою».
17. Дафніс, який не мав жодної підозри про те, що з ним мало статись, негайно схопився і, взявши свій кийок, пішов за Лікеніон. Вона одвела його якомога далі від Хлої і, досягши найбільшої гущавини в лісі, звеліла йому сісти на берег джерела і - «Дафніс»,- сказала вона,- «ти Хлою кохаєш; цієї ночі я довідалась про це від німф. Уві сні сказали німфи мені про твої вчорашні сльози і наказали мені зарадити твоєму лихові, навчивши тебе діл кохання. Але це не поцілунки, не обійми і не те, що роблять барани й козли, а зовсім інші забави, солодші, ніж ті, бо ця насолода триває довше. Якщо тобі це приємно - звільнитись від твоїх страждань і спробувати жаданих радощів,- тоді віддайся мені як покірний учень, і я тебе цього навчу, щоб догодити тим німфам».
18. Дафніс не міг утримати захоплення: селянин і пастух, закоханий і юний, яким він був, він кинувся до ніг Лікеніон і благав її якомога скоріше навчити його мистецтва зробити з Хлоєю те, чого він бажає. І неначе вона мала навчити його чогось великого і справді посланого від богинь, він обіцяв їй козла і ніжного сиру з першого молока та ще й козу до того. Зустрівши пастушу невинність, більшу, ніж вона сподівалась, почала вона Дафніса навчати так: вона звеліла йому сісти близько до неї і цілувати її так часто й палко, як він це звичайно робить, і водночас обіймати її і хилитись додолу. Коли він сів коло неї і почав цілувати її і схилився, а вона помітила, що він повний сили для діла і що він палає нестримним бажанням, вона знов підвела його - бо досі він лежав на боці - і, спритно лігши під нього, вона повела його на довго розшукуваний шлях. Дальшого проводу Дафніс не потребував: сама природа навчила його, що робити далі.