18. Астіл, після того, як досхочу посміявся з цих слів і запевнив Гнафона, що Ерот творить великих промовців, почекав слушного часу поговорити з батьком про Дафніса. Але Евдром, не помічений, чув ці слова; а що, з одного боку, він любив Дафніса як доброго юнака, а з другого боку, йому було прикро, що така висока краса має служити похоті Гнафона, він розповів усе Дафнісу й Ламону. Дафніс, сповнений жаху, поклав зважитись разом із Хлоєю на втечу, абож умерти разом з нею. Ламон покликав Мірталу за ворота і сказав їй: «Ми пропали, дружино! Час відкрити нашу таємницю. Нехай пропали кози і все інше, і нехай я, як каже прислівія, залишусь, як віл у хліву, але клянусь Паном і німфами, я не буду мовчати про долю Дафніса: я хочу розповісти, як я знайшов його підкинутого; і як я бачив його годування, хочу я сповістити і показати, що саме я знайшов з ним. Гнафон, цей негідник, нехай довідається, кого він - отаким сам бувши - любить. Дай но мені скоріше прикмети!»
19. Поклавши на тому, вони знов повернулись до хати. Астіл, знайшовши годину дозвілля, зайшов до батька і попрохав його взяти з собою Дафніса в місто, бо він вродливий і надто гарний для сільського життя; Гнафон його швидко навчить горожанських звичаїв. Батько охоче погодився і, покликавши Ламона й Мірталу, сповістив їм радісну звістку; що з того часу Дафніс, замість кіз і козлів пасти, буде служити Астілу; він обіцяв також, замість одного, дати їм двох козопасів. На це Ламон, коли всі раби вже прибігли й раділи, що матимуть такого гарного товариша, попрохав дозволу говорити і почав казати: «Послухай, мій пане, правдиве слово старого чоловіка. Паном і німфами клянусь, що нічого брехливого я не скажу. Я не батько Дафнісу, і Мірталі не судилося щастя бути його матір’ю. Інші батьки підкинули хлоп’ятко, можливо тому, що мали досить старших дітей. Але я знайшов його покинутого, годованого однією з моїх кіз, яку я поховав у садку після того, як вона вмерла, бо я любив ії за те, що вона виконала матірній обов’язок. З ним я знайшов і залишені пам’ятні прикмети. Визнаю, пане, що їх ховаю, бо це свідки кращої долі, ніж судить йому наш стан. Я не проти того, щоб він був рабом Астіла: гарний слуга підходить гарному й доброму панові. Але я не можу спокійно стерпіти, що його буде віддано на Гнафонову волю, бо цей хоче потягти його з собою до Мітілени для ганебної жіночої служби».
20. Сказавши це, Ламон замовк і пролив багато сліз. Коли ж Гнафон, утративши сором, почав йому загрожувати бійкою, Діонісофан, вражений тими словами, звелів Гнафону замовчати, кинувши на нього похмурий погляд. Ламона ж він ще раз розпитав і звелів йому казати правду і не вигадувати нічого казкового, щоб зберегти собі сина. Але Ламон обстоював своє і закликав усіх богів за свідків і погоджувався стерпіти всяку муку, якщо збрехав. Тоді Діонісофан, до якого наблизилася Клеаріста, порадився з нею: «Навіщо Ламону брехати, якщо він має одержати двох козопасів за одного? Та як би селянин вигадав щось подібне? Та й хіба спочатку не здавалось неймовірним, що від цього старого й від негарної матері народився такий прекрасний хлопець?»
21. Але більш вони не хотіли гаяти часу на здогадки, а звеліли принести пам’ятні прикмети, щоб подивитись, чи справді показують вони на блискучу й славетнішу долю. Міртала пішла все принести; вони зберігалися в старій пастушій торбині. Діонісофан спочатку подивився на принесене і, побачивши пурпурову сорочечку золотоковану застіжку і кинжальчик з держаком із слонової кості, голосно скрикнув: «О владарю Зевсе!» - і покликав дружину подивитись. Коли ця побачила, вона теж голосно скрикнула: «Любі Мойри!50 Хіба не покинули ми це з нашою дитиною, і чи не в цей самий край звеліли ми Софросіні віднести його? Це те ж саме і ніщо інше. Любий мужу, це наш хлопчик. Дафніс - твій син і батьківських кіз він пас!»
22. Поки вона це говорила, а Діонісофан цілував прикмети і плакав з надмірної радості, Астіл, почувши, що Дафніс його брат, скинув із себе плащ і пустився бігти до саду, щоб першим обняти брата. Побачивши, що Астіл з юрбою людей, голосно гукаючи, спішить до нього, Дафніс подумав, що хочуть спіймати його, і, кинувши торбу й дудку, побіг до берега, щоб кинутись у море з високої скелі. І був би, мабуть, Дафніс, щойно знайдений дивним способом, так само загинув, якби Астіл, що помітив це, не почав раз-у-раз гукати: «Стій, Дафніс, нічого не бійся: я твій брат, а батьки твої - ті, що досі були твоїми владарями. Тількищо Ламон розповів нам про козу і прикмети всі показав. Обернись і поглянь, як весело і сміючись біжать до тебе. Прийди, обійми мене спочатку! Клянусь німфами, я не брешу».
23. Насилу зупинився Дафніс після цієї клятви і почекав Астіла і поцілував його. Поки він його обіймав, надбігли всі слуги й служниці, сам його батько і з ним його мати. Радісно плачучи, обіймали його всі вони і цілували. Але найбільш обіймав і тиснув до серця він свого батька і свою матір, неначе давно вже їх знав, і не міг покласти краю обіймам: так швидко переконує природа. Навіть Хлою він майже забув. Вернувшися додому, він убрався в дорогоцінні шати і сів коло батька, слухаючи його оповідання:
24. «Одружився я, діти, дуже рано. І як минув короткий час, я став, як мені здавалось, щасливим батьком, бо спочатку родився в мене син, потім донька, а третім Астіл. Мені здалося тоді, що в мене досить нащадків, і я викинув хлопчика, який народився в мене після цих трьох, і поклав з ним ці речі не як пам’ятні прикмети, а як смертні пожертви. Але доля судила інакше. Бо старший мій син і донька моя вмерли від одної хвороби в один і той самий день. Тебе ж воля богів зберегла, щоб бути мені ще однією опорою в старості. Забудь мені зло, що я зробив тобі, бо таке рішення не було добровільним, і ти, Астіле, не журись, що тепер половину лише всього мого майна ти дістанеш, бо для добродумного нема володіння вищої цінності, ніж брат. Любіть один одного, і тоді ви будете багатші, ніж царі. Бо я вам залишу багато землі, багато спритних слуг, золота, срібла і всякого добра, що буває в багатіїв. Тільки цей маленький маєток я віддаю зокрема Дафнісу, разом з Ламоном і Мірталою і козами, яких він сам пас».
25. Коли він ще говорив, Дафніс скочив. «До речі, о батьку»,- гукнув він,- «пригадав ти мені. Я йду погнати моїх кіз на водопій, бо вони, мабуть, спрагою потомлені, чекають моєї дудки, а я сиджу тут».- Всі від душі розсміялись, що він, який став владарем, ще хоче бути козопасом, і послали іншого когось подбати про кіз. Вони принесли жертву Зевсові-рятівнику і влаштували бенкет. Сам лише Гнафон не брав участі в бенкеті: повний страху, він день і ніч ховався в храмі Діоніса, як той, хто шукає захисту. Звістка, що Діонісофан знайшов сина, і що Дафніс-козопас визнаний за владаря тих нив, швидко дійшла до слуху кожного; отже рано-вранці з усіх боків почали прибувати люди, щоб розділити радість Дафніса і принести дари його батькові. Дріас, названий батько Хлоїн, був перший серед них.
26. Діонісофан затримав усіх у себе, щоб вони взяли участь не лише в радості, а й у святі з приводу цієї події. Тим часом принесли багато вина, пшеничного хліба, болотяної дичини, молочних поросят, різного медового печива, і багато жертовних тварин зарізали на честь місцевим богам. Дафніс теж зібрав усе, що мав як пастух, і поділив це як жертовні подарунки богам. Діонісові він присвятив пастушу торбинку й шкуру, Панові - дудку й флейту, пастуший кийок і дійниці, які він сам зробив,- німфам. Але настільки миліше звичайне, ніяк несподіване щастя, що Дафніс плакав, розлучаючися з кожною з цих речей. І перш ніж присвятити дійниці, він ще раз подоїв кіз, а перш ніж віддати шкуру, він ще раз накинув її на себе і так само спершу пограв на дудці. І все, і кожне зокрема він поцілував, і покликав кіз, і позвав козлів, кожного на ім’я. Також напився він із джерела, як це часто робив разом з Хлоєю. Але кохання свого він не відкривав ще, чекаючи слушного часу.