20. Уже на другий день воєвода з вояками, які одночас були й за гребців, вийшов у море, прямуючи до прибережних маєтків мітіленців. Він розграбував багато стад, багато хліба й вина, тому що жнива тількищо закінчились, і захопив у полон чимало людей, які були зайняті в полі. Вони приплили і в ту округу, де жили Дафніс і Хлоя, несподівано пристали до берега і тягли всяку здобич, яка тільки траплялася їм по дорозі. Дафніс саме відлучився від своєї отари, бо пішов у ліс зрізати зелені гілля, щоб запасти на зиму покорму для своїх козенят; а побачивши з височини напад, він сховався в дуплі сухого береста. Хлоя тим часом була коло стад і, переслідувана метімнійцями, побігла, шукаючи притулку, до німф і благала, іменем цих богинь, помилувати і отару, і її саму. Але все даремно, бо метімнійці, чимало глузуючи з тих статуй, зайняли отару і потягли з собою й Хлою, немов козеня або ягнятко, б’ючи її лозинами.
21. Наповнивши кораблі багатою здобиччю, вони поклали далі не плисти; тому вони зібралися плисти додому, бо однаково боялись і ворогів і бур. Так поплили вони назад, знемагаючи від веслування, бо не було вітру. Коли все заспокоїлось, і Дафніс прибіг у долину, де вони завжди пасли, і не побачив ні кіз, ні овець, ні Хлої, а знайшов все спустошеним, а дудку, якою Хлоя часто розважалась, розбитою,- він, голосно плачучи і жалісно тужачи, почав бігати то до бука, де вони звичайно сиділи, то до моря, щоб побачити Хлою, то до німф, куди вона втекла, коли за нею гналися. Там він кинувся додолу і лаяв німф за те, що вони зрадили її:
22. «У вас украли Хлою, а ви спокійно дивилися на це? Украли її, ту, яка звивала вінки для вас, яка віддавала вам перше молоко, яка подарувала вам оцю дудку. Ніколи вовк не потяг у мене і єдиного козеняти, а тепер вороги зайняли ціле стадо, а до того ще й пастушку, подругу мою. І кіз вони обдирають і овець ріжуть! А Хлоя буде відтепер жити в місті! Як мені повернутись до мого батька, до моєї матері, без моїх кіз, без Хлої - неначе той, хто забув свій обов’язок? бо ось нема, що мені пасти. Ось я лежу, і ось тут я хочу дожидатись або смерті, або другого нападу. Чи й ти, Хлоє, тужиш? Чи згадуєш ти ці пасовища, і німф, і мене? А чи потішають тебе вівці й кози, піймані разом з тобою?»
23. Поки він так бідкався, під час сліз і скарг поняв його глибокий сон, і до нього підступили три німфи, високі й гарні жінки, напівголі, невзуті, з розвіяним волоссям, схожі на свої статуї. І спочатку начебто виявляли вони співчуття до Дафніса, а потім почала старша умовляти його, втішаючи: «Не нарікай на нас, Дафніс: Хлоя нам більше до серця припала, ніж самому тобі. Адже ми тоді, як вона ще була ніжною дитиною, змилосердились над нею і зберегли їй життя, коли її покинули в цій печері. Вона нічого не має спільного з нивами й стадами Ламона. Ще й тепер ми піклуємось про неї, так що вона не буде одвезена до Метімни, щоб у рабстві служити, і не належатиме до воєнної здобичі. А того Пана, що стоїть там під сосною і що йому ви ніколи жодного разу не вклонилися навіть віночком із квітів, ми просили допомогти разом з нами Хлої, бо він більше, ніж ми, звик до воєнної справи і часто кидав сільський супокій і воював на війні. І він вирушить злим ворогом для метімнійців. Тому не тужи, а вставай і покажися Ламону й Мірталі, що також упали додолу, гадаючи, що й ти став частиною здобичі. Бо Хлоя завтра повернеться тобі разом із козами й вівцями, і ви знову вкупі будете пасти і вкупі грати на дудці, а далі Ерот подбає за вас».
24. Коли побачив і почув це Дафніс, він прокинувся, скочив і, плачучи з радості й туги, став навколюшки перед статуями німф і обіцяв їм, як тільки Хлоя врятується, принести в жертву найкращу козу. Потім побіг він до сосни, під якою стояло зображення Пана, козлоногого, рогатого, з дудкою в одній руці, а другою рукою він тримав козла, що стрибає; і перед Паном так само впав на коліна Дафніс і благав за Хлою і обіцяв йому зарізати козла. І нарешті, на заході сонця, він ледве припинив свої сльози й молитви, зібрав віття, що нарізав, і повернувся до своєї домівки. Там він потішив Ламона і його сім’ю, сповнив їх новими надіями й веселістю, а потім, поївши трохи, поспішив відпочити, хоч плакати не перестав; бо жадав ще раз уві сні побачити німф і хотів, щоб день, який мав йому повернути Хлою, швидко настав. 3 усіх ночей ця йому здавалась найдовшою. А на протязі цієї ночі трапилось таке:
25. Воєвода метімнійців хотів, одпливши приблизно на десять стадій, дати відпочинок своїм утомленим від нападу воякам. Досягши схилу гори, яка виступала в море й вигиналась півмісяцем і, таким чином, утворювала бухту, затишнішу, ніж усі гавані, воєвода залишив кораблі на якорі у відкритому морі, щоб селяни не могли напасти на них із суходолу; потім він дозволив метімнійцям взятись до мирних розваг. Маючи від свого грабунку силу всяких речей, вони пили, жартували і немов святкували перемогу. Але як тільки день почав спадати і веселощі з початком ночі припинились,- раптом вся земля неначе засвітилась полум’ям, і чути було гомін, як від весел, неначе надходила велика флотилія. Той кричав, щоб воєвода озброївся, той гукав іншого, тут один неначе падав поранений і лежав долі, мертвий на вигляд. Можна було подумати, що це нічний бій, без наявності ворогів.
26. Якщо ця ніч уже була для них страшною, то наступний день був багато жахливіший за ніч. Козли з отари Дафніса і кози мали рясний плющ із гронами на рогах; Хлоїні барани й вівці вили, як вовки, а сама вона була увінчана сосновими вітками. На морі теж творилися дивні події. Бо якорі, які мали бути витягнені на кораблі, застрягли в дні моря; а коли метімнійці бралися за весла, вони переламалися; і дельфіни, які вискакували з моря, били кораблі хвостами й розхитували скріпи. Було навіть чути зі скелі під горою звук дудки, але він не звеселяв, як завжди, а лякав тих, хто чув його, немов воєнна труба. Це сповнило їх жахом, і вони бігли по зброю, і криком сповіщали про ворогів, яких вони не бачили, і бажали, щоб ніч швидше знов повернулась, неначе, поки буде ночі, доти буде й миру. Всім досвідченим стало зрозуміло, то ці явища та звуки насилає Пан, що з якоїсь причини гнівається на моряків. Але вони не могли відкрити причини, бож вони не пограбували жодного Панового святилища; нарешті їхньому воєводі, який опівдні заснув,- звичайно, не без божественного втручання,- явився сам Пан і сказав так:
27. «О ви, найнечестивіші й найбезбожніші з усіх смертних, як могли ви, повні буйного зухвальства, відважитись на ці вчинки? З війною пройшли ви оселі, що мені любі; зайняли стада корів і овець і кіз, чий захист довірений був мені; відірвали від вівтаря дівчину, чиє ім’я хоче обезсмертити Ерот; і ні присутності німф, ні мене, Пана, ви не страхались. Тому вам не бачити більше Метімни, поки кораблі ваші несуть цю здобич, і не втекти від цієї дудки, яка сповнює вас жахом. Я потоплю вас хвилями, рибам на пожертя віддам я вас, коли ти не віддаси німфам якомога скоріше Хлою і кіз і овець. Устань же і відпусти дівчину на суходіл з усім, що я тобі звелів. Я сам покажу кораблям твоїм путь, а дівчині - напрямок».
28. Бріаксіс - так звали воєводу - сповнений остраху, скочив з ліжка і, покликавши до себе водіїв кораблів, наказав якнайскорше знайти серед полонених Хлою. Її досить скоро знайшли і привели перед лице воєводи; бо вона сиділа, увінчана сосновими вітами. Бачивши й уві сні цю ознаку, що надана була її постаті, він повіз її на власному головному кораблі до берега; і тільки ступила вона на берег, як зі скелі знову почувся звук дудки, але вже не воєнний і грізний, а сільський, неначе ним виганяли на пашу отари овець. І вівці збігли з корабля по східцях, не ковзаючись на своїх ратицях, а ще сміливіше збігли кози, бо звикли вони лазити по скелях.
29. Всі вони стали круг Хлої, як для хороводу, стрибаючи і мекаючи і неначе радіючи. Кози ж інших пастухів, і вівці, і череди залишились, де були, в середині корабля, неначе звук дудки не їх кликав. Поки всі дивувалися з цього чуда і віддавали хвалу Пану, і на суші і на морі відбулися ще дивніші події. Перш ніж метімнійці підняли якорі, як кораблі їх поплили геть, і дельфін, який піднявся з води, показував чільному кораблеві дорогу,25 - кіз і овець провадив найніжніший звук дудки, і ніхто не бачив того, хто грав; так що вівці й кози, ідучи все вперед, разом з тим радіючи зі співу, паслися.