30. Майже минув час другої паші, і Дафніс, який з високої гори побачив стада і Хлою, побіг з голосним вигуком: «О ви, німфи і Пан!» - вниз у долину, обняв Хлою і, мов неживий, опустився до її ніг. Через силу дійшов він до знайомого бука, коли від Хлоїних гарячих поцілунків і обіймів він знов прийшов до пам’яті і, сівши на стовбур, почав він розпитувати її, як утекла вона від стількох ворогів. А вона розповіла йому все - про плющ, про виття овець, про соснові вінки, які виросли вкруг її голови, про вогонь на суші, про гомін на морі, про подвійний звук дудки - воєнний і мирний, про жахливу ніч і про те, як музика показала їй незнану дорогу. Тепер Дафніс зрозумів сон з німфами та Панову допомогу і розповів усе, що бачив, усе, що чув, і про те, як він, чекаючи смерті, був німфами збережений для життя. Потім він послав її покликати Ламона і Дріаса з родичами і принести все потрібне для жертви. А тим часом узяв він найкращу з своїх кіз, увінчав її плющем,- так, як вони явились ворогам,- полив молока на її роги і зарізав її німфам на жертву; далі почепив її, обідрав і присвятив їм шкуру.
31. Тим часом прийшла Хлоя з родичами, а Дафніс розпалив вогонь і зварив частину м’яса, а другу частину спік; і перші шматки присвятив він німфам і злив їм кубок виноградного соку; а потім, зробивши ложа із зеленого листя, він звеселявся їжею, питвом і жартом, поглядаючи водночас на стада, щоб, бува, не напав на них вовк і не вчинив лиха. Вони співали також добре знаних пісень про німф, складених давніми пастухами. А коли настала ніч, вони лягли спати там, де були, на волі; а другого дня згадали про Пана і повели йому козла, увінчаного сосновими вітами, до тієї сосни і, зливши вино і уславивши бога, зарізали того козла, повісили і зняли з нього шкуру. А спікши і зваривши м’ясо, поклали його поблизу на зелень лугу. Шкуру ж вони прикріпили рогами цього ж таки козла до сосни, близько до статуї бога, присвятивши пастушому богу пастушу жертву. А ще принесли в жертву вони йому м’яса і злили найбільший кубок вина. Хлоя співала, а Дафніс грав на дудці.
32. Після того вони полягали, щоб бенкетувати,26 і випадково приєднався до них Філетас-волопас, який приніс Пану кілька вінків і виноградних грон, ще з листям і лозами. Його супроводив наймолодший з його синів - Тітір, хлопчик білокудрий і синьоокий, хлопчик біленький і відважний; він легко плигав довкола, підстрибуючи, як козеня. Всі підвелися з своїх місць, щоб уквітчати Пана, і, повісивши грона на гілля сосни, запросили Філетаса сісти з ними пити. Старі, які бадьоро пили за здоров’я один одного, безперестанку балакали, розповідаючи, як пасли вони колись замолоду, і як вони втікали від численних нападів розбишацьких. Один похвалявся, що убив вовка, другий - що сам лише Пан переможе його в грі на дудці. Це був саме Філетас, що цим похвалявся.
33. Але Дафніс і Хлоя почали ретельно просити показати їм свою вмілість і пограти на дудці на святі бога, який звеселяється дудкою. Філетас обіцяв їм, хоч і посилався на те, що від старості в нього короткий подих, і взяв Дафнісову дудку. Але вона була надто малою для його великої майстерності, бо зроблена була для уст хлопця. Тому він послав Тітіра по свою власну дудку, бо житло його було лише за десять стадій відтіля. Хлопчик скинув свій плащ і голий побіг, як оленя. Ламон же обіцяв їм розповісти казку про Сірінгу-дудку27 - казку, яку колись проспівав йому один сіцілійський козопас,28 узявши в нагороду козла й дудку:
34. «Сірінга-дудка, цей музичний прилад, була колись не річчю, а дівчиною, гарною, з ніжним голосом. Вона пасла кіз, грала з німфами і співала так, як тепер. Пан, який бачив її, коли вона пасла і грала і співала, хотів її схилити до своїх бажань, і обіцяв, що всі її кози приведуть двійні. Але вона сміялася з його любові і сказала, що не хоче такого коханця, який не є ні козел, ні ціла людина. Пан почав переслідувати її силою; Сірінга втекла від Пана й від його сили. Тікаючи, знеможена, вона сховалась в очереті, зникла в нетечі. Сповнений люті Пан зрізав усі очеретини, але, не знайшов дівчини і згадуючи про її долю, він вигадав цей прилад і з’єднав нерівні стеблини воском, бо й у них було нерівне кохання; і та, що була колись прекрасною дівчиною, тепер яснозвучна дудка».
35. Не встиг Ламон закінчити оповідання, не встиг Філетас закінчити похвал, говорячи, що оповідання Ламона звучить ніжніше за пісні, як знову прибіг Тітір і передав батькові дудку - могутній прилад з могутніми цівками, а в тих місцях, де звичайно скріплюють воском, ця дудка була скріплена міддю. Можна було подумати, що це та перша дудка, яку зробив Пан. Коли Філетас підвівся і сів прямо, він спочатку спробував, чи добре проходить повітря в цівки, а потім, переконавшись, що нічого не заважає подихові, він подув із силою та юнацьким запалом. Можна було подумати, що грають разом декілька дудок: так міцно звучала його гра. Потім він поступінно зменшив силу, з якою дув, і спів став ніжніший, а щоб розгорнути на всю величінь своє мистецтво, він заграв так, як має грати волопас, потім так, як пасує отарі кіз, потім, як це люблять вівці,- ніжно для овець, голосно для волів, дзвінко для кіз. Всі дудки разом наслідувала ця єдина дудка.
36. У той час слухачі спокійно лежали і забавлялися грою. Але Дріас устав, попрохав, щоб йому заграли вакхічну пісню і почав танцювати танок виноградарів. То зображав він того, хто збирає грона, то того, хто несе повні кошики, то того, хто топче ягоди, наповняє бочки, п’є виноградне сусло. Все це танцював Дріас так зграбно й так виразно, що ніби видно було і ягоди, і давила, і бочки, і ніби справді пив Дріас.
37. Після того, як цей третій дід показав свою майстерність у танках, від поцілував Хлою і Дафніса. Ці відразу встали і протанцювали Ламонову казку. Дафніс зображав Пана, Хлоя - Сірінгу. Він красномовно благав; вона сміялася зневажливо. Він переслідував її і біг при цьому на кінчиках пальців, вдаючи копита; вона зображала дівчину, знесилену втечею. Нарешті, Хлоя сховалася в лісі, замість очерету, а Дафніс узяв велику дудку у Філетаса, заграв сумної пісні, немов коханець, потім ніжної, неначе хотів її зворушити, потім привабливої, неначе шукав її. Прослухавши це, Філетас, повний здивування, скочив, поцілував його і після цього подарував йому дудку і побажав Дафнісові колись залишити її такому ж гідному спадкоємцеві. Дафніс повісив тепер власну маленьку дудку на жертву Панові і, поцілувавши свою Хлою, неначе вона повернулась йому після справжньої втечі, погнав додому стадо, граючи на дудці.
38. Настала ніч, і Хлоя теж погнала свою отару додому, збираючи її докупи звуком дудки. Кози бігли поруч овець, так що Дафніс міг іти поруч із Хлоєю. Так раділи вони одне з одного до ночі і умовились наступного ранку що раніше вигнати свої стада. Ледве зайнявся новий день, а вже вони були на пасовищі; спочатку привітали вони німф, після них - Пана, що під його сосною вони полягали і грали на дудці, потім вони цілувались і лежали поряд, обнявшись. Але не пішовши далі цього, вони знову встали. Не забули вони поїсти і пили вино, змішане з молоком.
39. Через усе це вони дедалі палкіше й сміливіше сперечалися про своє кохання і скоро підкріпили клятвою свій союз. Дафніс поклявся Паном, підступивши до сосни, що не хоче ніколи жодного дня жити сам без Хлої; а Хлоя поклялася німфами, ввійшовши до їх печери, що хоче одного життя і одної смерті з Дафнісом. Дівоча простота Хлої доходила до того, що вона, як тільки вийшла з печери, вимагала від нього ще другої клятви, сказавши: «О, Дафніс, Пан - пожадливий і зрадливий бог. Він любив Пітіс, любив і Сірінгу. Він не пропускає нагоди погнатися за дріадами29 і завжди завдає турботи німфам - заступницям стад. Він легковажно ставиться до клятв, отже він не суворо поставиться й до тебе, хоч би ти любив більше жінок, ніж є цівок у твоїй дудці. Тому поклянись мені цією отарою кіз і тією козою, яка вигодувала тебе, не покинути Хлої, поки вона тобі вірна; коли ж вона проти тебе і німф провиниться, тоді біжи від неї, ненавидь, вмертви її, як вовка». Дафніс зрадів, почувши ці сумніви і, ставши серед отари кіз і взявши одною рукою козу, а другою козла, поклявся любити Хлою, доки вона його буде любити, а якщо вона волітиме іншого, ніж Дафніса, він, замість умертвити її, сам себе життя позбавить. Вона ж зраділа і повірила йому, як дівчина і як пастушка, що вважає кіз і овець власними богами чабанів та козопасів.