1. Коли мітіленці прочули про напад десяти кораблів, і люди, що прийшли з села, розповіли їм про розбій, вони вирішили, вважаючи за непереносну образу терпіти подібне від метімнійців, якнайскорше підняти проти них зброю. І спорядивши три тисячі щитоносців30 і п’ятсот вершників, послали вони свого воєводу Гіппаса суходолом, бо море зимою здавалося їм небезпечним.
2. Виступивши в похід, Гіппас не розоряв Метімнійських маєтків, не розкрадав отар і ніякого майна, і пастухів, і селян, бо він вважав, що це годиться більше злодію, ніж воєводі; поспішно попрямував він до столиці ворога, щоб напасти на ворота, не забезпечені сторожею. І коли ще він був майже за сто стадій від міста, до нього з’явився вістун, пропонуючи мир. Бо метімнійці дізнались від полонених, що мітіленці нічого не знали про те, що трапилось, а що це селяни й пастухи таке зробили з зухвалими юнаками; тоді вони відразу пожаліли, що на той замах проти сусіднього міста їх зрушила більше пристрасть, ніж розум. Тому вони поспішили віддати все награбоване, щоб відновити безпечні зносини на землі й на морі. Тоді Гіппас, не зважаючи на те, що був обраний на воєводу з необмеженою владою, послав проте того вістуна до мітіленців, а сам майже за десять стадій від Метімни розташував табір і чекав наказів із свого міста. Як минули два дні, прийшов посланець і приніс йому наказ прийняти награбоване і з цим, не починаючи ворожих нападів, повернути додому, бо, маючи обирати між війною і миром, вони визнали за вигідніший мир.
3. Так несподівано, як почалась, так і закінчилась війна між метімнійцями і мітіленцями. Тим часом наступила зима - для Дафніса і Хлої страшніша, ніж сама війна. Бо раптовий глибокий сніг заставив усі шляхи і замкнув усіх селян у хатах. З силою ринули з гір струмені, льодові брила оточували їх; дерева були мов порубані; земля, куди б не кинути оком, скрита під снігом, коли тільки не біля джерел і річок. Тому ніхто не гнав на пасовище стада і не насмілювався сам виходити за двері; а як заспівають півні, запалювали великий вогонь, і при ньому одні пряли льон, інші ткали козячу вовну, інші виготовлювали хитрі тенета для птахів. Потім вони забезпечували ясла волів половою, кіз і овець в їх кошарах - листям, а свиней у хлівах - буковими горіхами і жолудями.
4. В той час, як усі таким чином заняті були хатніми турботами, інші землероби й пастухи раділи, що на короткий час вони вільні від робіт і спокійно з’їдають свій сніданок і добре висипляються; так що зима їм здавалась відраднішою, ніж літо і осінь, і навіть ніж весна. Але Хлоя і Дафніс, які згадували минулі веселощі, як вони цілувались, як вони обіймались і як ділили свою страву,- без сна й сумно проводили свої ночі і чекали весняної пори, як відродження після смерті. Зворушені сумом були вони, коли в руки їм потрапляла пастуша торбинка, з якої вони їли, або коли бачили вони дійницю, з якої вкупі пили, або недбало кинуту дудку, яка була подарунком кохання. Тому благали вони німф і Пана звільнити їх від цих страждань і нарешті знов показати їм і їх стадам сонце. Поряд з такими молитвами вони шукали й засобів бачитись. Хлоя, звичайно, почувала себе зовсім безпорадною і нерішучою, бо завжди була коло неї її названа мати, яка вчила її чесати вовну та крутити веретено і плескала їй про весілля. Але Дафніс, який байдикував і був хитріший, ніж дівчинка, вигадав таку хитрість, щоб її побачити.
5. Перед хатою Дріаса, саме напривході, росли дві великі мірти та плющ. Мірти були близько одна від одної, поміж ними плющ, так що паростки його побігли в обидві сторони, як виноградна лоза, і утворили переплетеним листям вигляд печери; грона ягід висіли на вітах, великі і рясні, як виноград. Тому коло нього зібралася велика зграя зимових птахів, бо на полях бракувало їм споживи. Було тут чимало косів, чимало дроздів, і горлиць, і шпаків, і інших птахів, ласих до ягід плюща. Під приводом полювання на цих птахів, Дафніс спорядився, наповнивши пастушу торбинку свою медовими коржиками, а щоб було ймовірніше, забрав ще з собою пташиний клей31 і тенета. Віддаль мала, не більше як десять стадій, проте ще пухкий сніг дуже заважав йому. Але кохання ні перед чим не зупиниться, ні перед вогнем, ні перед водою ані перед скіфськими снігами.32
6. Так добіг він до Дріасових дверей і, обтрусивши свої ноги від снігу, розставив тенета і намазав клеєм довгі лозини; потім сів, сподіваючись пташок і Хлої. Пташки прилетіли великими зграями, і багато з них впіймалося, так що йому було чимало роботи зібрати їх і повбивати і пір’ячко обскубти. Але з хати ніхто не виходив - ні чоловік, ні жінка, ні свійський птах - усі ніжилися коло вогню, замкнувшися, так що Дафніс утратив надію і почав гадати, що ті птахи стали йому лихою прикметою. Він набрався б духу, щоб проникнути в двері, коли б тільки була для цього приключка, і вигадував якусь, щоб увійти: «Я прийшов, щоб засвітити вогню».- «Але хіба в тебе нема сусідів на обширі одного стадія?» - «Я прийшов, щоб попросити хліба».- «Але торбинка повна запасів».- «Вина я бажаю».- «А оце ж тільки вчора чи позавчора ти вичавлював виноградний сік».- «Вовк гнався за мною».- «А де ж сліди вовка?» - «Пташок я ловити прийшов».- «Чому ж ти не йдеш додому, якщо ти впіймав щось?» - «Я хочу бачити Хлою».- «Але хто ж признається в цьому перед батьком та матір’ю дівчини?» - «Я буду співати».- «Все навкруги мовчить».- «Але все це дуже підозріло. Краще так, я буду мовчати; на весні я побачу Хлою, тому що, як бачу, цілу зиму не судилося бачити Хлою». В таких думках він збирав свою здобич, щоб піти геть, як трапилось ось що, неначе Ерот змилувався над ним.
7. Дріасова сім’я сиділа за столом: м’ясо вже було розділене, хліб поданий, вино змішане в келехах. Один з вівчарських псів, підстерігши хвилину неуваги, вкрав шматок м’яса і втік з ним за двері. Дріас, розгніваний цим, бо шматок був його, схопив поліняку і погнався за псом, немов дойда. Переслідуючи і прибігши до плюща, він побачив Дафніса, який узяв свою здобич на плечі і вже мав тікати. Відразу забув старий м’ясо і пса і, покликнувши голосно: «Здоров був, юначе!» - обійняв і поцілував його і взяв його з собою до хати. Побачивши одне одного, Дафніс і Хлоя мало не впали додолу; але вони зробили зусилля, оволоділи собою і втримались на ногах, а далі привітались і поцілувались. Це й були найкращі ліки для них, щоб не впасти.
8. Досягши, проти сподіванки, поцілунка і побачення з Хлоєю, Дафніс сів ближче до вогню і, знявши з плеч горлиць і косів, поклав на стіл і розповів як він, коли йому надокучило сидіти вдома, пішов на полювання і як він одних птахів наловив тенетами, а других клеєм, коли вони ласувались ягодами мірти й плюща. Ті похвалили далекосяглого мисливця33 і запросили його їсти те, що лишив собака, а Хлої звеліли налити йому вина. І вона чемно подала всім келехи, а Дафнісу - наостанку, бо удавала розгнівану за те, що він, дійшовши до її хати, був ладний знов утекти, її не побачивши. Проте, перш ніж подати йому келех, вона вмочила сама свої губи, а тоді подала йому пити. Він же, хоч і відчував спрагу, пив довгими ковтками, щоб продовжити насолоду.
9. Скоро на столі не стало м’яса і хліба, і ті, що лежали круг стола, почали питати Дафніса про Мірталу й Ламона і називали їх щасливими, бо доля послала їм на старість таку підпору в ньому. Він зрадів від цих похвал, бо Хлоя їх чула. Вони затримали його в себе, бо наступного дня збирались принести жертву Діонісові; і небагато бракувало, щоб від захоплення Дафніс став на коліна перед ними замість перед Діонісом. Негайно вийняв він із пастушої торби всі медові коржі і впійманих пташок, яких приготували на вечерю. Вдруге наповнили келехи, вдруге запалили вогонь, а що ніч швидко настала, вони розважались другою трапезою, після якої то розповідали, то співали, поки нарешті розійшлися спати - Хлоя з своєю матір’ю, Дріас із Дафнісом. Хлоя не мала іншої радості, як те, що Дафніса побачить вона наступного дня знову. Але Дафніс був щасливий уві сні, бо вже спати у Хлоїного батька здавалось йому солодким, так що він обіймав і цілував старого, гадаючи, що обіймає й цілує Хлою.