— Я починаю розуміти, — пробурмотів він. — У моєму часі досі сперечаються, чим була ця доба: періодом неприродних пуританських умовностей і майже неприхованої жорстокості чи розквітом західної цивілізації напередодні її занепаду. Дивлячись на цих людей, я розумію: слушним було все, що казали про цю епоху — і добре, і погане, — тому що однаковою міркою її не виміряти, вона складалася з мільйонів різних людських життів.
— Звісно, — погодився Еверард. — Те саме, либонь, можна сказати про кожну добу.
Потяг виявився майже знайомим: він не надто відрізнявся від тих, що курсували Британською залізницею у 1954 році, і це дало Віткомові привід до уїдливої зауваги щодо непорушності традицій. За кілька годин вони прибули на невеличку сонну станцію з доглянутими квітниками, де найняли бричку, що мала довезти їх до Віндемового маєтку.
Поштивий констебль пропустив їх після кількох запитань. Вони видавали себе за археологів, Еверард з Америки, а Вітком з Австралії, які прагнули зустрітися з лордом Віндемом і були приголомшені новиною про його трагічну загибель. Мейнвезерінг, у якого, схоже, всюди були зв’язки, забезпечив їх рекомендаційними листами від знаного авторитета з Британського музею. Інспектор зі Скотленд-Ярду дозволив їм оглянути курган. «Справу розкрито, джентльмени, і шукати тут уже нічого, навіть якщо мій колега з цим і не згоден — ха, ха!» Приватний детектив лише кисло посміхнувся й пильно поглянув на «археологів», коли ті підійшли до кургану. Це був високий, худорлявий чоловік з обличчям, в якому проглядало щось яструбине. Його супроводжував кремезний чоловік із вусами, що трохи накульгував і, схоже, був кимось на кшталт особистого секретаря.
Насип був довгий і високий, увесь порослий травою, окрім того місця, де свіжі розкопи вели до поховальної кімнати. Стіни її колись були викладені грубо обтесаними колодами, але ті вже давно пообвалювалися; рештки струхлявілої деревини лежали в землі.
— У газетах писали про якусь металеву скриньку, — промовив Еверард. — Можна нам глянути і на неї?
Іспектор ствердно кивнув і повів їх до прибудови, де на столі були розкладені всі основні знахідки: крім скриньки, там були шматки іржавого заліза й уламки кісток.
— Гм, — пробурмотів Вітком. Він замислено дивився на гладеньку, позбавлену жодних прикрас поверхню скриньки, що вилискувала блакиттю. Якийсь непідвладний часові сплав, якого поки ще не винайдено. — Дуже дивно. Геть не схоже на примітивний виріб. Можна подумати, ніби її виточили на верстаті, еге ж?
Еверард обережно підійшов до столу. Він досить добре уявляв, що може бути всередині скриньки, і поводився з обачністю, природною для людини, що живе в так званій «атомній добі». Діставши із сумки лічильника, він націлив його на скриньку. Стрілка відхилилася, ледь-ледь, та все ж…
— Цікава у вас штука, — сказав інспектор. — Можна запитати, що це таке?
— Експериментальна модель електроскопа[8], — збрехав Еверард.
Він обережно підняв віко й наблизив лічильник до скриньки.
Святий Боже! Рівень радіації всередині був достатній, щоб убити людину за один день! Еверард мигцем глянув на тьмяно-лискучі бруски металу, перш ніж захряснути кришку.
— Обережніше з цим, — промовив він тремтячим голосом.
Хвала небесам: хай би хто привіз із собою цей пекельний вантаж, він прибув із доби, коли люди навчилися блокувати радіацію.
Приватний детектив безгучно підійшов ззаду. У його проникливих очах зблиснув мисливський вогник.
— Вам відомо, що це? — тихо запитав він.
— Здається, так. — Еверард пригадав, що Беккерель відкриє радіоактивність лише за два роки; навіть до рентгенівського випромінювання ще чекати понад рік. Треба бути обережним. — Річ у тому, що… я чув, як індіанці розповідали про схожу залізну руду, яка була отруйна…
— Вельми цікаво. — Детектив узявся набивати велику люльку. — Подібно до випарів ртуті, еге ж?
— Отже, Ротергайт, мабуть, підклав цю скриньку до могильника, — пробурмотів інспектор.
— Не будьте дурнем! — різко кинув йому детектив. — У мене є три переконливі докази того, що Ротергайт цілковито невинний. Мене бентежило тільки одне: справжня причина смерті його світлості. Але якщо, за словами цього джентльмена, у могильному насипі була смертельна отрута… мабуть, щоб відлякати грабіжників? Дивно, одначе: як до саксів потрапила руда з Америки? Можливо, у цих теоріях про подорожі ранніх фінікійців через Атлантику справді щось є. Колись я провадив невеличке дослідження, щоб перевірити свою гіпотезу про існування у валлійській мові халдейських елементів[9]. Ця знахідка, схоже, підтверджує моє припущення.
9
Натяк на оповідання Артура Конан-Дойла «Нога диявола», у якому Шерлок Голмс досліджував спорідненість корнської мови з халдейською.