Попри це, технічні досягнення цього народу заслуговували на захоплення. Після сніданку, теж доволі скромного — сочевиця, приготована із зеленою цибулею, і сухарі, — Хаїм поміж іншим згадав про водогінні споруди фінікійців. Резервуари для збору дощової води працювали добре, але їх було недостатньо. Гірам не хотів, щоб Тир залежав від постачання питної води з Усу або ж був з’єднаний з великою землею довгим акведуком, що міг би прислужитися ворогові як міст. Як і сидонці раніше, його люди працювали над тим, щоб добувати прісну воду з джерел на морському дні.
Крім того, звісно ж, не можна було не захоплюватися тими знаннями, уміннями й майстерністю, які фінікійці накопичили в царині фарбарства й виробництва скла, не згадуючи вже про кораблі, які хоч і були не надто міцними на вигляд, та невдовзі дістануться аж до берегів Британії…
— У нашому столітті хтось назвав Фінікію Пурпуровою імперією, — замислено мовив Еверард. — Аж цікаво: може, Меро Вараґан нерівно дихає до цього кольору? Бо ж хіба Гадсон[107] не назвав Уругвай Пурпуровою країною? — У патрульного вихопився сухий смішок. — Та ні, це безглуздя. У барвнику мурексових молюсків зазвичай більше червоного відтінку, ніж синього. До того ж, коли ми з ним уперше зіткнулися, Вараґан облагоджував свої брудні справи значно північніше від Уругваю. Та й зараз у мене немає доказів, що він причетний до цієї справи, — мені це підказує лише чуття.
— А що тоді сталося? — запитала Яель, кинувши на нього погляд через стіл, залитий сонячним світлом, що падало навскіс із прочинених до внутрішнього дворика дверей.
— Тепер це вже не має значення.
— Ви впевнені? — наполіг Хаїм. — А може, ваш колишній досвід нагадає вам про щось, що може стати ключем до розгадки. У будь-якому разі, ми тут неабияк зголодніли за новинами з інших епох.
— А надто за такими дивовижними пригодами, як ваші, — додала Яель.
Еверард криво посміхнувся.
— Як сказав ще один письменник, «пригода — це коли хтось інший за тисячі миль від тебе має до лиха клопоту[108]», — мовив він. — А коли ставки такі високі, як тепер, стає геть невесело. — Патрульний помовчав. — Та зрештою, чому б не розповісти вам цю історію, щоправда, лише в загальних рисах, бо передумови її вкрай заплутані. Слуга більше не заходитиме? Якщо ні, я б хотів запалити люльку. І скажіть-но, в тому горщику лишилося ще трохи цієї чудової нелегальної кави?
Еверард зручно влаштувався, насолодився клубами тютюнового диму на язику й відчув, як приємне після нічної прохолоди денне тепло зігріває його кістки.
— Мене направили до Південної Америки, а точніше, до регіону Колумбії, у кінець 1826 року. Тамтешні патріоти під проводом Сімона Болівара скинули іспанське ярмо, але перед ними постало багато клопотів. Зокрема, й тривога, пов’язана із самим Визволителем, якого конституція Болівії наділяла надзвичайними повноваженнями й призначала пожиттєвим президентом. Його поплічники стали замислюватися, а чи не збирається він перетворитися в нового Наполеона й підбити під свою руку всі новоутворені республіки. Командувач військами у Венесуелі, що на той час входила до складу Колумбії, або ж Нової Ґранади, як вона тоді називалася, здійняв повстання. Не те щоб цей Хосе Паес був такий уже безкорисливий борець за справедливість — насправді, він ще той сучий син. Але пропустимо подробиці. Я й сам уже їх добре не пригадую. Суть у тому, що Болівар, який родом був із Венесуели, пройшов маршем від Ліми до Боготи. Цей похід він здійснив лише за кілька місяців, що на ті часи по тій місцевості було швидко. Прибувши, він запровадив воєнний стан, прибрав повну владу до своїх рук і рушив далі вглиб Венесуели проти Паеса. Кровопролиття ставало дедалі жорстокішим. Тим часом агенти Патруля, що стежать за історією, виявили ознаки, що тут не все кошерно (е-е… даруйте мені). Болівар поводився зовсім не як самовідданий гуманіст, яким його здебільшого описували біографи. Він завів собі друга з… звідкілясь, якому цілковито довіряв. Іноді поради цього чоловіка були просто блискучі. Однак здавалося, що він може перетворитися на Боліварового злого генія. А біографи про нього навіть словом не згадували… Я опинився серед тих позачасових оперативників, яким доручено було дослідити цю справу. Мене залучили, бо якийсь час, ще до того, як почув про Патруль, я тинявся тими краями і мав певне уявлення, що слід робити. Мені ніколи не вдалося б видати себе за латиноамериканця, але я цілком міг бути янкі, найманцем, який почасти палко підтримує визвольний рух, почасти сподівається заробити на ньому трохи грошей, а головне, хоч і достатньою мірою мачо, але позбавлений тої зарозумілості, що відштовхнула б від нього цих гордих людей. Розслідування було довге й загалом доволі нудне. Повірте мені, друзі, дев’яносто дев’ять відсотків оперативної роботи — це терпляче збирання нецікавої інформації, яка зазвичай не стосується справи. До того ж ти постійно або женешся, як навіжений, або сидиш і чекаєш. Скажу тільки, що мені вдалося пробратися до Боліварового оточення, завести знайомства, підкупити декого й дізнатися все що потрібно. Зрештою сумнівів не лишилося: цей Бласко Лопес невідомого походження прибув із майбутнього. Я викликав групу захоплення, і ми вдерлися до його будинку в Боготі. Більшість із тих, кого ми затримали, були невинні місцеві, найняті слугами, але їхні розповіді виявилися корисними. Коханка, що супроводжувала Лопеса, була його спільницею. Вона розказала нам значно більше, натомість отримавши обіцянку всіляких вигод на планеті вигнання. Проте самому ватажкові вдалося вирватися від нас і втекти. Один вершник, що прямував до Кордильєри-Орієнталь, гірського хребта, який здіймався за містом — один чоловік, що нічим не відрізнявся від десятків тисяч справжніх креолів, — ми не могли погнатися за ним на бісових часолетах, адже тоді нас запросто могли б помітити. Хто зна, до яких наслідків це призвело б? Часовий потік і так зробився нестабільним через дії зловмисників… Я засідлав коня, узяв із собою ще кількох на переміну, прихопив трохи в’яленого м’яса й вітамінних піґулок і поскакав у погоню.
107
108
Цитата з повісті «Ревуча труба» («The Roaring Trumpet», 1940), першої частини циклу «Дипломований чарівник», написаного в жанрі гумористичного фентезі американськими письменниками Лайоном Спрег де Кемпом і Флетчером Преттом.