Гірам похитав головою.
— Ні, нікого, хто поводився б так незвично. А я неодмінно почув би про таких чужинців і захотів би зустрітися з ними. Моїм помічникам добре відомо, що я завжди спраглий до нових знань і свіжих звісток. — Цар видав короткий смішок. — Про це свідчить хоча б те, що я забажав зустрітися з тобою.
Еверард проковтнув своє розчарування. На смак воно виявилося гірким. «Але й не слід було очікувати, що ворог діятиме неприховано тепер, напередодні удару. Вони знають, що Патруль шукатиме їх. Ні, вони провели всю підготовчу роботу, зібрали докладну інформацію про Фінікію та її вразливі місця раніше. Можливо, значно раніше».
— Володарю, — мовив він, — якщо загроза справді існує, то вона зародилася вже давно. Чи смію я просити вашу величність подумати ще раз? Цар у своїй безмежній мудрості може пригадати щось із років давноминулих.
Гірам опустив погляд і замислився. Еверардову шкіру поколював піт. Патрульний насилу змусив себе сидіти нерухомо. Нарешті він почув м’який голос:
— Що ж, наприкінці правління мого славетного батька, царя Абібаала, протягом якогось часу в нього справді гостювали чужоземці, про яких ішов чималий поголос. Вони прибули з країни, про яку ми нічого не знали… Шукачі мудрості з Далекого Сходу, так вони казали про себе… Як же звалася їхня країна? Шиан? Ні, мабуть, ні. — Гірам зітхнув. — Спогади тьмяніють. А надто спогади про те, що тобі самому лише розповідали.
— То мій володар сам з ними не зустрічався?
— Ні, мене тоді не було в Тирі. Протягом кількох років я подорожував нашими віддаленими землями та чужими краями, готував себе до трону. А тепер Абібаал спить разом зі своїми прабатьками. Як, боюся, і майже всі, хто міг бачити цих людей.
Еверард стримав зітхання й спробував розслабитися. Слід був туманний, непевний, але це був слід. На що ж інше він очікував? Що ворог залишить про себе згадку, викарбувану в камені?
Тут ніхто не вів щоденників і не зберігав листів, ніхто не нумерував років, як то робитимуть пізніші цивілізації. Годі було дізнатися достеменно, коли Абібаал приймав своїх охочих до знань гостей. Добре, якщо поталанить відшукати одного чи двох, хто пам’ятатиме їх як слід. Гірам правив уже два десятиліття, а тривалість життя тоді була не надто довгою.
«І, попри це, треба спробувати. Це одна-єдина зачіпка, яка в мене є. Якщо, звісно, вона не хибна. Це могли бути правдиві дослідники, як-от сучасники фінікійців з Китаю династії Чжоу».[109]
Еверард кахикнув.
— Чи подарує мій володар дозвіл своєму слузі порозпитувати в палаці й у місті? Мені гадається, що простолюд вільніше почуватиметься з таким простим чоловіком, як я, і говоритиме відвертіше, ніж скутий святобливим трепетом перед вашою величністю.
Гірам усміхнувся.
— Як для «простого» чоловіка, Еборіксе, ти надто меткий на язик. Одначе… гаразд, ти можеш спробувати. Тим часом погостюй у мене разом зі своїм юним пахолком, якого я помітив зовні. Ми ще з тобою побесідуємо. Хай що, а бесідник ти неабиякий.
Коли споночіло, хлопчик-служка провів Еверарда й Пума до їхніх покоїв.
— Благородний гість їстиме з начальниками сторожі й іншими службовцями рівноважного становища, — запобігливим тоном пояснив служка. — Його супутника радо вітатимуть за столом для вільнонароджених слуг. Якщо забажаєте будь-чого, досить лише повідомити старшого слугу або домоврядника: щедрість його величності не має меж.
Еверард вирішив надміру не випробовувати цю щедрість. Двірський люд більше переймався своїм суспільним статусом, ніж звичайні тиряни, — що, поза сумнівом, посилювалося присутністю багатьох рабів, — але Гірам, мабуть, не цурався ощадливості.
Утім, коли патрульний зайшов до своєї кімнати, то виявив, що цар — турботливий господар. Мабуть, Гірам дав вказівки після їхньої бесіди, поки гостям показували палац і частували їх легкою вечерею.
У просторому, добре опорядкованому покої горіло кілька світильників. Вікно з віконницями виходило на подвір’я, де росли квіти й гранатові дерева. Двері були масивні, дерев’яні, на бронзових завісах. Ще одні відкривалися в суміжну комірку, де місця вистачало на солом’яну підстилку і нічний горщик, — там мав спати Пум.