Еверард відчув провину перед археологією. «Пусте, — заспокоїв він себе, — незабаром скриньку викинуть у Ла-Манш й усі про неї забудуть». За першої-ліпшої нагоди вони з Віткомом перепросили розслідувачів і покинули їх.
Уже на зворотному шляху до Лондона, коли вони опинилися самі в купе, англієць дістав шматочок трухлявого дерева.
— Сховав до кишені там, у кургані, — пояснив він. — Допоможе нам визначити його вік. Дай-но мені радіовуглецевий лічильник.
Вітком поклав шматок дерева у пристрій, покрутив кілька ручок і прочитав результат:
— Тисяча чотириста тридцять, плюс-мінус десять років. Отже, курган було насипано близько… гм… 464 року нашої ери. Юти тоді тільки-тільки починали осідати в Кенті.
— Якщо ці бруски після стількох років такі небезпечні, — пробурмотів Еверард, — хотів би я знати, якими вони були із самого початку? Важко собі уявити, як із таким довгим періодом напіврозпаду може бути такий високий рівень радіоактивності, але, зрештою, у майбутньому вміють робити із атомом такі речі, які мені навіть не снилися.
Відзвітувавши Мейнвезерінгу, вони провели решту дня, оглядаючи місто, тимчасом як керівник відділення розсилав повідомлення крізь час, запускаючи в рух велетенський апарат Патруля. Попри свій бруд і злидні, вікторіанський Лондон зацікавив Еверарда, навіть зачарував. Вітком із замріяним виразом в очах промовив:
— Я хотів би тут жити.
— Невже? З їхніми лікарями й стоматологами?
— Зате без бомб, — виклично відказав Вітком.
Коли вони повернулися до Мейнвезерінгового кабінету, все вже було готово. Заклавши пухляві руки за спину, під поли фрака, очільник вікторіанського відділення походжав туди-сюди й, попахкуючи сигарою, сипав отриманою інформацією.
— Метал ідентифіковано з високим ступенем імовірності. Ізотопне паливо приблизно з тридцятого століття. Розслідування виявило, що торговець з імперії Ін прибув до 2987 року, прагнучи виміняти за свою сировину секрет виготовлення надміцного синтетичного тросу, втрачений у період Меживладдя. Природно, він ужив заходів безпеки й намагався видати себе за мешканця системи Сатурна, однак, попри це, зникнув безвісти. Як і його часовий шатл. Найпевніше, хтось із 2987 року дізнався, звідки цей торговець насправді, і вбив його, щоб заволодіти машиною часу. Патруль повідомлено, однак жодних слідів човника не знайдено. Зрештою його виявили в Англії п’ятого століття два патрульні на прізвища — кхе, кхе! — Еверард і Вітком.
— Якщо ми вже впоралися, то навіщо турбуватися? — вишкірився американець.
Мейнвезерінг вражено поглянув на нього.
— Але ж ви ще ні з чим не впоралися, друже мій! З погляду мого й вашого відчуття часу роботу ще потрібно виконати. І, прошу вас, не думайте, що успіх вам уже забезпечено лише тому, що це зафіксовано в історії. Час не закостенілий, а людина має свободу волі. Історія зміниться, якщо вас спіткає невдача. Ніколи не буде згадки про ваш успіх, а я вам про нього не розповім. Поза сумнівом, так і ставалося — якщо я можу вжити тут слово «ставалося» — у тих небагатьох випадках, коли Патруль зазнавав поразки. Над цими справами досі працюють, і якщо врешті все закінчиться успіхом, історія зміниться і виявиться, що успіх був «завжди». Tempus non nascitur, fit[10], якщо дозволите мені невеличке перефразування.
— Гаразд, гаразд. Я лише пожартував, — став захищатися Еверард. — Берімося до роботи. Tempus fugit[11], — зумисне скаламбурив він, і Мейнвезерінг аж скривився.
Виявилося, що навіть у Патрулі небагато знали про ті темні часи, коли римляни покинули Британію, романо-бритська цивілізація занепадала, а брити відступали під натиском інших племен. Цей період ніколи не видавався важливим. Лондонське відділення 1000 року надіслало всю інформацію, яку мало, а також одяг, який міг зійти за тогочасний. Непритомні Еверард і Вітком провели одну годину під гіпновчителем і прокинулися з бездоганним знанням латинської мови, кількох сакських і ютських говірок, а також звичаїв давніх жителів Кенту.
Одяг був незручним: штани, сорочки й куртки з грубої вовни, шкіряні плащі — нескінченна плутанина ремінців і зав’язок. Довгі перуки солом’яного кольору ховали сучасні зачіски, а чисто поголені обличчя не мали впадати в око навіть у п’ятому столітті. Вітком узяв із собою бойову сокиру, а Еверард — меч. Зброю було виготовлено спеціально для них з високовуглецевої сталі, однак обидва патрульні більшу надію покладали на заховані під куртками невеличкі звукові пістолети-паралізатори з двадцять шостого століття. Обладунків не прислали, але в одній із багажних сумок часолета виявилися два мотоциклетні шоломи: у добу саморобного спорядження вони не мали б привернути надмірної уваги і були куди міцніші й зручніші за тогочасні бойові. Патрульні спакували також трохи їжі і кілька глечиків з добрим вікторіанським елем.
10