Серце в нього підстрибнуло.
— Що таке? — вихопилося в нього.
— Володарю, я майже весь день чекала на ваше повернення, бо мені здалося, що вам хотілося б почути від мене новини.
Вона, мабуть, передала комусь свої палацові обов’язки й чекала його година за годиною на розжареній вулиці.
— Ти… ти щось дізналася?
— Може бути, володарю. А може, це лише нічого не варта дрібниця. Хотіла б я, щоб це було щось важливе.
— Та кажи вже! Заради… заради Мелькарта!
— Заради вас, володарю, заради вас, адже це ви попросили про послугу у вашої служниці. — Сараї вдихнула. Вона подивилася Еверардові в очі й більше не відводила погляду. Голос її зміцнів, зробився діловим: — Як я й боялася, ніхто зі старих слуг не мав потрібних володарю відомостей. Вони або ще не служили, або якщо й служили, то не в палаці, а деінде — на полях, у літній резиденції чи ще десь. Двоє чи троє сказали, що колись начебто щось таке чули, але не змогли пригадати нічого, окрім того, що мені вже розповідав володар. Мене взяв розпач, аж тут мені спало на думку податися до святині Ашерат. Я помолилася богині й попрохала виявити ласку до мого володаря, який служив їй через мене, тоді як жоден інший чоловік не хотів цього робити протягом довгого часу. І, о диво! Богиня — хвала їй — відгукнулася! Я пригадала, що підконюший на ім’я Джантін-гаму має батька, який ще живий і який раніше працював у палаці. Я розшукала Джантін-гаму, він відвів мене до Бомількара — і справді: Бомількар може розповісти про тих чужинців.
— То це ж… це ж чудово! — вигукнув Еверард. — Якби не ти, я сам би цього ніколи не дізнався!
— Тепер я молюся, щоб Бомількар справді допоміг моєму володарю, — тихо промовила вона, — тому, хто був такий ласкавий до негарної жінки з гір. Ходімо, я відведу вас.
Як шанобливий син, Джантін-гаму виділив своєму батькові окремий куток в однокімнатному помешканні, де жив разом із дружиною і двома дітьми, які ще залежали від батьків. Світло єдиного каганця вихоплювало з-поміж чудернацьких тіней солом’яні матраци, ослінчики, глиняні глечики, жарівню — вбоге хатнє начиння. Жінка приготувала їжу в спільній з іншими мешканцями кухні, потім принесла її сюди. У кімнаті стояла задуха, повітря було немов масне. Уся родина сиділа навпочіпки, спостерігаючи, як Еверард розпитує Бомількара.
Старий був геть безволосий, окрім кількох білих пелехів бороди, беззубий, напівглухий, покручений і покорчений артритом, з молочно-білими від катаракти очима. (Років йому мало бути близько шістдесяти. Ото була б несподіванка для всіх тих прихильників повернення до природи в Америці двадцятого століття!) Старий сидів на ослоні, згорбившись, стискаючи немічними руками ціпок. Проте голова в нього працювала добре, а розум намагався вихопитися назовні з тої руїни, в якій був ув’язнений, — наче рослина, що пнеться до сонця.
— Еге ж, еге ж, я бачу їх перед собою так добре, наче це було вчора. Якби ж то я так пам’ятав те, що справді сталося вчора… Хоча нічого й не сталося, тепер нічого більше не стається… Семеро їх було, вони сказали, що припливли з хеттського узбережжя. Ну, а молодому Матінбаалові стало цікаво, авжеж, то він і спустився до порту й порозпитував, але так і не знайшов капітана, який привіз цих людей. Що ж, може, то був корабель, який відразу поплив далі, до Філістії або Єгипту… Себе вони називали «Сінім»[110], казали, що прибули з країв сонячного сходу за тисячі й тисячі ліг звідси, щоб привезти назад своєму цареві розповідь про світ. Розмовляли вони фінікійською досить добре, хоч і з чужинським притиском, якого я ніколи не чув… Були вищі, ніж наші люди, добре збудовані; ходили, наче дикі кішки, поводилися так само закрадливо і, гадаю, були такі самі небезпечні, якщо їх роздратувати. Борід не мали. Не тому, що голили їх: обличчя їхні були безволосі, як у жінок. Але євнухами не були: дівкам, яких приставили до них, скоро понадувало животи, хе-хе. Очі мали світлі, а шкіру — білішу навіть, ніж у золотоволосих ахейців, а ось їхнє волосся було пряме й чорне, як вороняче крило… Було в них щось непевне, щось чаклунське, і я чув розповіді про химерні речі, які вони показували цареві. Хай там як, але кривди вони нікому не чинили, тільки розпитували багато, еге ж, розпитували про кожну дрібничку в Усу, про плани забудови Тира. Царя вони прихилили до себе, той наказав, щоб їх пускали всюди — чи то до святилища, чи то до будинку торговця — і розказували всі найпотаємніші секрети… Згодом я часто замислювався, чи не це накликало на їхні голови гнів богів.
«Чорт! — пройняла Еверарда навальна думка. — Це майже напевне вони, мої вороги. Авжеж, вони, екзальтаціоністи, Вараґанова банда. „Сінім“ — китайці? Оманний маневр у разі, якщо Патруль візьме їхній слід? Ні, думаю, ні. Мабуть, вони просто використали цю назву, щоб мати для Абібаала та його двору готову історію. Вони ж навіть не потурбувалися приховати свою появу. Як і в Південній Америці, Вараґан, мабуть, був певен, що перехитрує тугодумів з Патруля. Так воно, може, й сталося б, якби не Сараї. Хоча я поки ще недалеко просунувся по сліду».
110
Згадка про країну Сінім міститься в Старому Заповіті: «Ось ці здалека прийдуть, а ці ось Із півночі й з заходу, а ці з краю Сінім» (Ісая 49:12), переклад І.Огієнка.