— А що з ними сталося? — запитав він.
— Сумна історія, — зітхнув старий, — якщо тільки це не було карою за якийсь їхній хибний учинок, як-то проникнення до найбільшої святині храму. — Бомількар прицмокнув язиком і похитав головою. — За кілька тижнів вони попросили дозволу покинути Тир. Наближалася зима, більшість кораблів уже не ходили, але чужинці не послухалися ради й переконали одного відчайдушного капітана за велику плату відвезти їх на Кіпр. Я сам пішов на пристань, щоб подивитися, як вони відпливають, авжеж пішов. День був холодний, вітряний. По небу бігли важкі хмари, а я дивився, як корабель зменшується вдалині, аж доки він геть не зник у тумані. Дорогою назад щось змусило мене зайти до храму Таніт і наповнити світильник олією — не за них, розумієте, а за всіх бідолашних моряків, на чиїх плечах лежить добробут Тира.
Еверард ледве стримав себе, щоб не струснути спорохніле тіло старого.
— А потім? Що сталося потім?
— Передчуття мене не зрадило. Мої передчуття ніколи мене не зраджують, еге ж, Джантін-гаму? Ніколи. Мені слід було стати жерцем, але надто вже багато хлопчаків намагалося зайняти ті кілька вільних місць служок, які були… Ага, так. Того дня знявся шторм. Корабель пішов на дно. Ніхто не врятувався. Я чув про це, авжеж чув, бо всіх нас, видима річ, цікавило, що сталося з чужинцями. На скелі, туди, де тепер стоїть наше місто, викинуло носову фігуру корабля і ще якісь його уламки.
— Але… стривай-но, старче… ти впевнений, що всі потонули?
— Ну, побожитися — не побожусь. Думаю, хтось і міг вчепитися за дошку, його так само могло винести на берег деінде, він міг непомічений добутися додому. Кого в палаці хвилює доля звичайного моряка? Але корабель затонув — це точно. І ті чужинці, бо ж якби вони повернулися, ми про це довідалися б, еге ж?
Еверард гарячково розмірковував: «Зловмисники могли прибути сюди просто на машині часу. Бази Патруля з приладами, які могли б їх виявити, тоді ще навіть не було. (Ми не здатні забезпечити патрульними кожну мить кожного тисячоліття людської історії. Найкраще, що ми можемо зробити, — це за потреби посилати агентів уперед і назад зі станцій, які маємо, у межах одного округу.) Проте якщо ці негідники не хотіли спричинити сенсації, яка б надовго запам’яталася, то мусили відбути з Тира способом, звичним у той час — чи то морем, чи то суходолом. Але перш ніж відплисти, вони, певна річ, перевірили, якою буде погода. Не надто міцні, судна тої доби майже ніколи не плавали взимку. А може, це все-таки хибний слід? Може, Бомількарова пам’ять не така ясна, як стверджує старий? Може, ці відвідувачі прибули з котроїсь із тих випадкових і недовговічних маленьких держав, які історія і археологія згодом просто випустять з уваги, а науковці, що подорожують у часі, відкриватимуть їх здебільшого випадково? До прикладу, це могло бути якесь загублене в Анатолійських горах місто-держава, що перейняло знання від хеттів і представники знаті якого одружувалися тільки поміж себе, що призвело до характерної зовнішності… З іншого боку, звісно, кораблетроща може бути способом заплутати сліди. І це пояснює, чому ворожі агенти навіть не потурбувалися змінити зовнішність, щоб виглядати схожими на китайців. Як же це все з’ясувати, перш ніж Тир вибухне?»
— Коли це сталося, Бомількаре? — якомога м’якше запитав Еверард.
— Та кажу ж тобі, — відповів старий, — за правління царя Абібаала, коли я служив у його палаці в Усу.
Еверард гостро відчував дратівливу присутність родини Бомількара. Їхні очі були прикуті до нього. Він чув їхнє дихання. Каганець згасав, тіні густішали, швидко почало холодати.
— Чи не міг би ти сказати точніше? — допитувався патрульний. — Ти не пам’ятаєш, який саме рік Абібаалового правління це був?
— Ні. Ні, не пам’ятаю. І якихось прикметних подій теж не пригадую. Ось хай лише подумаю… Коли ж це сталося? Два чи три роки по тому, як капітан Рібаді привіз ті незліченні скарби з… з… куди ж це він плавав? Кудись за Таршиш[111]… Ні, напевно, пізніше… Моя перша дружина померла під час пологів невдовзі після відбуття тих чужинців, це я пам’ятаю. Минуло кілька років, перш ніж я зміг влаштувати другий шлюб, а доти довелося перебуватися з повіями, хе-хе… — Зненацька, як то властиво старечому віку, Бомількарів настрій змінився. З очей чоловіка потекли сльози. — І моя друга дружина, моя Батбаал, теж померла, від лихоманки… Геть утратила тяму, не впізнавала мене… Не мордуйте мене, мій володарю, не мордуйте, лишіть мене у спокої і пітьмі, і нехай боги благословлять вас.
111