— Насамперед з чарівливою Плешті, чи то Борон-у-вен. — Пум здійняв долоню. — Володарю! Вона не промовила жодного слова, яке б ви не схвалили. Але я все прочитав з виразу її обличчя, з її рухів, коли ставив певні запитання. Не більше цього. Іноді вона відмовлялася відповідати, і це теж мені дещо сказало. Її тіло не вміє зберігати таємниці. Хіба ж це її провина?
— Ні.
«Крім того, я не здивувався б, дізнавшись, що тої ночі ти прочинив двері зі своєї комірки й підслуховував. То й нехай. Байдуже».
— Ось так мені стало відомо, що ви не кельтського племені. Та це не було для мене несподіванкою, адже я вже здогадувався про це. Бачте, я впевнений, що в бою мій пан вселяє жах у своїх ворогів, та з жінками він ніжний, наче мати зі своїм дитям. Хіба схоже це на напівдикого волоцюгу?
Еверард сумовито розсміявся. Туше! Під час попередніх завдань патрульному теж іноді доводилося чути, що він недостатньо грубий, але висновків із цього досі ніхто не робив.
Підбадьорений, Пум поквапився розповісти решту:
— Я не втомлюватиму мого володаря подробицями. Слуги завжди спостерігають за господарями й люблять попліткувати про них. Можливо, я трішки й ошукав Сараї. Що я служу у вас, то вона не побачила причини, щоб прогнати мене. Не те щоб я її напряму запитав. Це було б нерозумно, та й в цьому не виникало жодної потреби. Я цілком задовольнився тим, що вона спрямувала мене до оселі Джантін-гаму — вони там ще й досі не заспокоїлися після ваших вчорашніх відвідин. Ось так я й довідався, що саме шукає мій володар. — Хлопчина аж роздувся від гордості. — А лише цього, осяйний пане, вашому слузі й треба було. Я поквапився до гавані й заходився нишпорити. І на, маєш!
Усередині Еверарда все завирувало.
— Що ти знайшов? — мало не скрикнув він.
— Що ж іще, — відказав Пум, — як не чоловіка, який врятувався від кораблетрощі й нападу демонів?
Ґісконові на вигляд було років сорок п’ять. Невисокий, проте жилавий. Побите негодою сповнене життя обличчя, як у лускунчика. За роки, проведені на морі, він пройшов шлях від палубного матроса до старшого стерничого, роботи кваліфікованої й добре оплачуваної. За ті ж самі роки його приятелям набридло слухати розповідь про його незвичайну пригоду. Однаково вони вважали її лише черговою морською байкою.
Еверард оцінив, яке фантастичне розслідування провів Пум, щоб вийти на цього чоловіка. Хлопчина підсідав у пивничках до моряків, розговорював їх і вивідував, хто які історії розповідає. Самому Еверардові це нізащо не вдалося б: до чужинця, а тим паче царського гостя, ставилися б із підозрою. Як усі розсудливі люди в усі часи, пересічні фінікійці намагалися триматися якомога далі від владодержців.
Еверардові неабияк пощастило, що посеред мореплавного сезону Ґіскон виявився вдома. А втім, той уже мав достатню вислугу років і заощадив достатньо грошей, щоб не поневірятися в довгих плаваннях, важких і небезпечних. Корабель його тепер ходив тільки до Єгипту, а в перерві між рейсами стояв у гавані.
Зручно вмостившись у кріслі, Ґіскон приймав гостей у своєму охайному п’ятиповерховому помешканні. Поки він охоче розповідав свою історію, дві його дружини розносили легкі закуски й напої. Вікно виходило на подвір’я, де між глиняними стінами сусідських будинків на мотузках висіла білизна. У кімнаті, одначе, повівав приємний вітерець, а сонячне проміння падало на численні сувеніри, що їх Ґіскон привіз зі своїх подорожей: крихітного вавилонського херувима, сирінгу[112] з Греції, фаянсового гіпопотама з берегів Нілу, іберійський амулет, бронзовий кинджал у формі листка з північних земель… Еверард подарував мореплавцеві чималий виливок золота, і Ґіскон відразу зробився куди балакучішим.
— Атож, — мовив він. — Дивна то була плавба, авжеж дивна. Пора року лиха, ось-ось рівнодення, а тут ці «Сінім», що прибули невідь-звідки й приносять із собою нещастя, як усі казали. Але ми були молоді — вся команда, від капітана до останнього юнги. Ми вирішили зазимувати на Кіпрі: вино там міцне, а дівчата — ласкаві. Заплатили нам ці «Сінім» добре, авжеж добре. За таку кількість металу ми ладні були спуститися в пекло й дати дулю самій кирпатій свашці. Відтоді я став мудрішим, та не скажу, що щасливішим, аж ніяк. Я й досі жвавий, але зуби вже кришаться, і повірте, друзі мої, молодим мені велося краще. — Він накреслив довкола себе знак-оберіг. — Ті бідолахи, що пішли на дно, — нехай їхні тіні спочивають у мирі. — Поглянувши на Пума, він додав: — Один із них був достоту схожий на тебе, юначе. Я навіть перелякався, їй-богу, коли побачив тебе. Начебто Адіятоном його звали. Здається, так. Може, то був твій дід?