— Чудово. — Мейнвезерінг дістав з кишені годинника й глянув на нього. — Я чекатиму на ваше повернення… скажімо, о четвертій. Зі мною буде кілька озброєних охоронців на випадок, якщо ви привезете з собою порушника, а опісля ми зможемо піти випити по чашці чаю. — Він потиснув їм руки. — Вдалого полювання!
Еверард застрибнув на часоліт, налаштував його на 464 рік нашої ери, курган в Аддлтоні, літо, дванадцята година ночі, й натиснув на перемикач.
5
Місяць був уповні. Порожній обшир простягався до темної смуги лісу, що затуляла обрій. Десь вив вовк. Курган уже було насипано: вони прибули запізно.
Ввімкнувши антигравітатор, вони здійнялися над лісом, вдивляючись у його темну хащу. Приблизно за милю від кургану було поселення: великий будинок із тесаного дерева й купка менших хатин, розкиданих по дворищу. Усе німувало, залите місячним сяйвом.
— Поля оброблені, — зауважив Вітком упівголоса, щоб не порушувати тиші. — Юти й сакси, як тобі відомо, були переважно йоменами[12], що прийшли сюди в пошуках землі для рільництва. Гадаю, кілька років тому вони витіснили бритів з цієї території.
— Нам треба розвідати про поховання, — сказав Еверард. — Може, стрибнути в минуле, щоб визначити, коли було насипано могильник? Ні, безпечніше, мабуть, порозпитувати тепер, по якомусь часі після його зведення, коли всі пристрасті вже вщухли. Скажімо, завтра вранці.
Вітком кивнув, і Еверард спрямував часоліт на землю, під укриття густих дерев, а потім перенісся вперед на п’ять годин. На північному сході здіймалося сліпуче сонце, на високій траві блищали краплини роси, а пташки цвірінчали, аж вуха закладало. Патрульні вийшли з часолета й відіслали його на шаленій швидкості вгору, де він завмер на висоті десять миль над землею і звідки його можна буде викликати мініатюрним радіопередавачем, вмонтованим в їхні шоломи.
Не криючись і відмахуючись мечем і сокирою від диких на вигляд собак, що з лютим гарчанням кинулися на чужинців, Еверард і Вітком підійшли до поселення. Зайшовши на дворище, патрульні виявили, що воно не бруковане, натомість укрите товстим шаром багнюки і гною. З халупки-мазанки на них витріщалися кілька голих брудних дітлахів. Дівчина, що доїла миршаву корову, стиха вереснула, а низьколобий кремезний чоловік, що виливав свиням помиї, схопився за списа. Зморщивши носа, Еверард подумав, що тут не завадило б побувати деяким прихильникам «шляхетного нордичного походження» з його рідного століття.
Із головної хати вийшов сивобородий чоловік із сокирою в руці. Як і всі люди цієї доби, він був на кілька дюймів нижчий за середньостатичного чоловіка з двадцятого століття. Пильно оглянувши прибульців, він побажав їм доброго ранку.
Еверард увічливо всміхнувся.
— Мені на ім’я Уффа Гундінґссон, а це мій брат Кнуббі, — мовив патрульний. — Ми купці з Ютланду, прибули сюди, щоб торгувати в Кентербері. — Він назвав місто його тогочасною назвою, «Кантварабіріґ». — Ми відійшли від місця, де пристав наш човен, і заблукали. Блудили цілу ніч і ось вийшли до твого дому.
— Мені на ім’я Вульфнот, Ельфредів син, — відказав йомен. — Заходьте й розділіть із нами поживу.
Хата була велика, тьмяна й задимлена, сповнена гомінкої юрби: діти Вульфнота, їхні дружини з дітьми, залежні керли[13] та їхні дружини, діти й онуки. На великих дерев’яних тацях лежав сніданок — недосмажена свинина, яку запивали з рогів легеньким кислим пивом. Завести розмову виявилося нескладно: як і всі, хто живе на відлюдді, поселяни були не проти попліткувати. Значно важче було вигадати правдоподібну розповідь про стан справ у Ютланді. Раз чи двічі Вульфнот, що не був дурнем, ловив їх на якійсь недоладності, але Еверард впевнено відказував: «До вас дійшли неправдиві чутки. Новини часом набувають дивного вигляду по тому, як перетинають море». Патрульний був здивований, дізнавшись, який тісний зв’язок юти досі підтримували зі своєю батьківщиною. Утім, розмова про погоду й урожай не надто відрізнялася від тих, що їх провадили на Середньому Заході Сполучених Штатів Америки в двадцятому столітті.
13
Селяни-хлібороби в англосаксонській Британії, у Скандинавії аналогічний прошарок називався «карли».