Серед останніх був і Ліудеріс, той, що присадив Алавіна. Він став на лаву, щоб його бачили всі — кремезний, сивочолий, пошрамований вояка, Тарасмундів колишній найперший соратник, — і через силу запитав:
— Ти виступиш проти короля, якому присягав?
— Та присяга втратила силу, коли Германаріх наказав затоптати Свангільд кіньми, — відказав Гатавульф.
— Але він каже, що Рандвар посягав на його життя.
— Він каже! — крикнула Ульріка.
Вона виступила вперед, і миготливе непевне світло впало на неї. Це була ставна жінка з почасти сивим, почасти досі яскраво-рудим волоссям, заплетеним у скручені звоями коси, і обличчям, риси якого застигли у невблаганному, наче в самої Вірд[114], виразі. Накидка її була підбита дорогим хутром, сукня пошита зі східного шовку, а на шиї жевріло бурштинове намисто з північних земель — була ж бо Ульріка донькою короля, що віддалася за Тарасмунда, рід якого походив від бога.
Вона спинилася й, стиснувши кулаки, напустилась на Ліудеріса та інших:
— Добре хотів вчинити Рандвар Рудий, якщо надумав скинути Германаріха. Надто довго страждали готи від цього пса. Атож, я зву Германаріха псом, не гідним життя. І я не хочу чути, що він зробив нас могутніми, а володіння його сягають від Балтійського моря до Чорного. То його володіння — не наші, і вони не переживуть його. Згадайте краще за погибельні податі, за збезчещених жінок і дівчат, за землі, неправно захоплені, і людей, вигнаних з їхніх домівок, згадайте за чоловіків, потятих чи спалених живцем у своїх оселях лише через те, що наважилися мовити слово проти його свавілля. Згадайте, як він убив своїх небожів та їхні родини, коли не зміг заволодіти їхніми скарбами. Згадайте, як він наказав повісити Рандвара — без жодних доказів, лише на намову Сібіхо Маннфрітссона, цієї змії, що нашіптує королеві у вухо. Згадайте і запитайте себе ось про що: якби навіть Рандвар справді був ворогом Германаріхові, ворогом, якого зрадили, перш ніж він встиг завдати удару, щоб помститися за наругу, вчинену покревникам, — навіть якби так було, скажіть мені, за віщо загинула Свангільд? Лише за те, що була Рандварові дружиною? — Ульріка звела дух. — А ще вона була моєю і Тарасмундовою донькою, сестрою вашого вождя Гатавульфа та його брата Солберна. Вони — нащадки Водана, і вони відішлють Германаріха у позасвіття, де він буде її рабом!
— Велителько, ти пів дня розмовляла наодинці зі своїми синами, — мовив Ліудеріс. — Чия це воля, їхня чи твоя?
Гатавульф поклав руку на руків’я меча.
— Ти забагато собі дозволяєш, — гаркнув він.
— Я не мав лихого на думці… — почав був войовник.
— Земля плаче кров’ю Свангільд Прекрасної, — урвала його Ульріка. — То чи буде вона ще коли родити для нас, якщо ми не вмиємо її кров’ю вбивці?
Солберн, що лишався спокійнішим, промовив:
— Тервінги, вам добре відомо, що звада між королем та нашим племенем росте вже багато років. Інакше чому б ви прийшли до нас, коли почули, що сталося? Чи не гадаєте ви всі, що цим своїм чином Германаріх випробовує нашу звагу? Якщо ми тихо сидітимемо коло своїх вогнищ, якщо Георот прийме вергельд[115], який король зволить виплатити, Германаріх знатиме, що може чинити з нами все що завгодно.
Ліудеріс кивнув, склав руки на грудях і стримано відповів:
— Гаразд! Доки ця стара голова тримається на раменах, я з моїми синами будемо битися попліч вас у всіх ваших битвах. Але чи не надто ви з Гатавульфом квапитеся, чи не дієте необачно? Германаріх далебі сильний. Чи не краще буде вичекати, підготуватися, зібрати сусідні племена на підмогу, а тоді вдарити?
Гатавульф знову всміхнувся, цього разу тепліше, ніж допіру.
— Ми думали про це, — рівним голосом промовив він. — Якщо ми дамо собі час підготуватися, ми так само дамо час підготуватися королеві. До того ж я не вірю, що нам вдасться зібрати багато списів проти нього. Не тепер, коли біля узграниччя сновигають гуни, данники не хочуть платити данини, а римляни у війні готів один проти одного побачать можливість вторгнутися й загарбати всі наші землі. Поза тим, Германаріх не сидітиме, склавши руки, а скоро вирушить упокорювати тервінгів. Ні, ми мусимо напасти тепер, поки він нас не чекає, заскочити його зненацька, розбити надвірне військо — їх не набагато більше, ніж нас тут, — одним швидким, точним ударом убити Германаріха, а потому скликати фолькмот[116] і обрати нового, честивого короля.
115