Воїн ступив уперед, щоб привітати чужинця.
— Мені на ім’я Карл, — відказав той, коли його запитали, хто він, — нічого більше. — Я охочий погостювати у вас трохи.
Готські слова вільно видобувалися з його рота, але порядок їхній і закінчення часом були незвичними, а вимови такої тервінги не чули в жодній із говірок.
Віннітар чекав на гостя в домі, не личило бо вождю, як простому робітникові, вибігати надвір, щоб повитріщатися на чужоземця. Коли Карл увійшов, Віннітар промовив з високого трону, як того вимагав давній звичай його роду.
— Вітаю тебе, якщо ти прийшов з миром і правдою. Нехай Батько Тіваз оберігає тебе, а Мати Фрія[117] благословить.
— Дякую тобі, — відказав Карл. — Ти ласкаво привітав того, хто міг здатися тобі жебраком. Та я не жебрак, і, сподіваюся, цей дарунок буде гідним тебе.
Він сягнув до капшука на поясі, дістав звідти браслет і простягнув його Віннітарові. Готи, що юрмилися довкола них, вражено ахнули: масивне, вигадливої роботи наруччя було зі щирого золота й саджене самоцвітами.
Господар на превелику силу, та все ж зберіг спокій.
— Це дарунок, що його можна сподіватися від короля. Розділи зі мною трон, Карле. — Це було почесне місце. — Лишайся в нас так довго, як того забажаєш.
Вождь плеснув у долоні й гукнув:
— Гей, несіть-но нашому гостеві меду, та й мені теж, щоб я міг випити за його здоров’я! — Відтак, звернувшись до парубків, дівчат і дітей, що товпилися в світлиці, промовив: — А ви — до роботи! Після вечері ми всі почуємо те, що гість забажає нам повідати, а тепер, очевидь, він втомився.
Невдоволена юрба розійшлася.
— Чому ти гадаєш, що я втомився? — запитав його Карл.
— До найближчої оселі, де ти міг провести ніч, дорога неблизька, — відказав Віннітар.
— Я не ночував у жодній оселі, — мовив Карл.
— Що?
— Ти однаково б дізнався про це. Я не хочу, щоб ти вважав мене за брехуна.
— Але ж… — Віннітар пильно глянув на нього, посмикав себе за вус і поволі промовив: — Ти не з наших країв, авжеж, ти примандрував іздалеку. Одначе одежа твоя чиста, а змінної ти не маєш із собою. Не маєш ані харчів, ані інших потрібних мандрівникові припасів. Хто ти? Звідкіля прибув і… як?
Карл відповів м’яким тоном, але ті, хто був поруч, почули, яка криця задзвеніла в його голосі:
— Я не про все можу розповісти. Та я даю тобі слово — і нехай Донар спопелить мене блискавицею, коли брешу, — що я не вигнанець, не ворог твоїм людям і не той, кого ти мав би соромитися під своїм дахом.
— Якщо честь вимагає, щоб ти зберігав свої таємниці, ніхто не буде вивідувати їх у тебе, — мовив Віннітар. — Але ж ти розумієш: ми не можемо не чудуватися… — він урвав свою мову і з помітною полегкістю вигукнув: — А, ось нарешті й мед! Тобі, як поважному гостеві, ріг піднесе моя жона Салваліндіс.
Карл поштиво привітав дружину вождя, та погляд його скосував на дівчину, що поруч підносила трунок Віннітарові. Струнка станом, вродлива, вона ступала, наче лань. Розпущене золотаве волосся облямовували прегарне личко, вуста несміло всміхалися, а великі очі немов увібрали всю блакить літнього неба.
Салваліндіс помітила його погляд.
— Це наша найстарша, — сказала вона Карпові. — Наша донька Йоріт.
1980 рік
Пройшовши базовий курс навчання в Академії Патруля, я повернувся до Лорі того самого дня, коли залишив її. Мені потрібно було трохи часу, щоб відпочити й перелаштуватися, адже коли з епохи олігоцену потрапляєш до університетського містечка в Пенсильванії, це дещо приголомшує. Крім того, ми мусили впорядкувати свої повсякденні справи. Мені, зокрема, треба було завершити академічний рік, перш ніж покинути університет заради «краще оплачуваної роботи за кордоном». Лорі ж тим часом подбала про те, щоб продати наш будинок і позбутися речей, які ми не збиралися брати з собою в те місце і той час, де мали облаштуватися.
Серце щеміло, коли доводилось прощатися з багатолітніми друзями. Ми обіцяли, що вряди-годи будемо навідуватися, хоча й знали, що візити ці будуть нечастими, доки зрештою не припиняться зовсім. Потреба брехати виснажувала страшенно. Врешті-решт, у наших друзів, мабуть, склалося враження, що моя нова посада, про яку я так туманно розповідаю, — це лише прикриття для роботи в ЦРУ.
Що ж, мене попереджали від самого початку, що життя агента Патруля часу — це суцільне розставання. Мені ще тільки належало дізнатися, що це насправді означає.
117