Лише згодом Еверардові вдалося наче між іншим запитати про курган. Вульфнот насупився, а його огрядна беззуба дружина квапливо обернулася до грубого дерев’яного ідола й накреслила в повітрі охоронний знак.
— Не годиться розмовляти про таке, — пробурмотів ют. — Моя б воля — чаклуна не поховали б на цій землі. Але мій батько, що помер торік, приятелював з ним і навіть чути не хотів, щоб ховати його деінде.
— Чаклуна? — нашорошив вуха Вітком. — А що то за історія?
— Що ж, розкажу вам, — пробуркотів Вульфнот. — Років шість тому буде, як у Кентербері з’явився чужоземець на ім’я Стейн. Відай, був з далеких країв, бо не тямив мови ні бритів, ні англів. Але король Генґіст[14] прийняв його як гостя, і скоро чужинець навчився по-нашому. Він підніс королеві дивні, але добрі дари, а пізніше став йому за хитромудрого дорадця. Король дедалі більше покладався на нього. Ніхто не наважувався ставати Стейнові на дорозі, бо він мав палицю, що кидала блискавицями. Люди бачили, як чаклун розколював нею скелі, а одного разу, у битві з бритами, спопелив ворогів. Дехто гадав, що це сам Воден[15], але якщо він помер-таки, отже, цього не може бути.
— Он як. — Еверард відчув, як його огортає запал діяльності. — А що він робив за життя?
— Ну… давав королеві мудрі поради, як я вже казав. Це він надумав, щоб ми тут, у Кенті, більше не воювали з бритами і не кликали сюди одноплеменців з краю наших батьків, а натомість уклали мир з місцевим населенням. Стейн вважав, що з нашою силою і знаннями бритів, які вони перейняли від римлян, ми зможемо разом побудувати могутнє королівство. Може, воно й так, але я не бачу великої користі в усіх цих книжках і лазнях, а тим паче в їхньому дивному бозі на хресті… Ну, хай там як, а три роки тому його вбили якісь невідомі. Ми поховали його з жертовними тваринами і тими речами, яких не забрали його недруги. Двічі на рік приносимо требу на могилі, і, слід сказати, його дух нас не турбує. Але мені досі ще якось моторошно.
— Три роки, еге ж, — тихо промовив Вітком. — Зрозуміло…
Вони ще добру годину мусили гостювати у Вульфнота, перш ніж попрощатися. Ют наполіг, щоб хлопчик провів їх до річки. Еверард, якому не хотілося йти пішки так далеко, усміхнувся й викликав часоліт. Коли вони з Віткомом залізли на сидіння, американець урочисто звернувся до хлопчини, що дивився на них, вирячивши очі:
— Нехай буде тобі відомо, що приймали ви в себе Водена і Тунора[16], які відтепер оберігатимуть ваш рід від усякого лиха.
Відтак стрибнув на три роки назад.
— Тепер на нас чекає найважче, — промовив він, позираючи з-за кущів на огорнуте нічною темрявою поселення. Кургану ще не насипано, чаклун Стейн живий. — Влаштувати магічну виставу для хлопчика не важко, але тепер нам треба дістати цього суб’єкта з великого, добре укріпленого міста, де він — права рука короля. І до всього ще й має бластер.
— Очевидно, нам це вдалося… або ж вдасться, — зауважив Вітком.
— Не конче. Ти ж знаєш, це не безповоротно. Якщо ми зазнаємо невдачі, то за три роки Вульфнот розказуватиме нам іншу історію, можливо, про те, що Стейн досі там. Він може вбити нас двічі! А Англія, яку він витягне з Темних віків до неокласичної культури, розвинеться так, що 1894 року ти її не впізнаєш… Цікаво, чого прагне цей Стейн.
Він підняв часоліт у повітря й скерував до Кентербері. Нічний вітер обвівав його обличчя. Невдовзі заманячіли обриси міста, і Еверард приземлився в якомусь гайку. Місячне сяйво біліло на напівзруйновах мурах стародавньої римської фортеці Дуровернум, помережаних чорними латками в тих місцях, де юти лагодили їх деревом і глиною. Після заходу сонця в місто годі було пробратися.
Вони знову перемістилися до денної пори — близько полудня — і знову відіслали часоліт у небо. Еверарда розморило від сніданку, з’їденого дві години тому і, водночас, за три роки в майбутньому. Патрульні ступили на розбиту дорогу, прокладену ще римлянами, і подалися до міста. Рух був досить жвавий: переважно селяни на рипливих підводах везли на ринок городину. Перед брамою Еверарда й Віткома затримали двоє вкрай непривітних на вигляд вартових і запитали, чого їм треба в місті. Цього разу патрульні назвалися посланцями танетського[17] купця, що доручив їм зустрітися з місцевими ремісниками. Шубравці далі дивилися на них похмуро, доки Вітком не сунув їм кілька римських монет; тоді вартові опустили списи й дозволили пройти.
Місто зустріло патрульних гамором і метушнею, але найсильніше враження на Еверарда знову справив жахливий сморід. Час від часу поміж ютами, що штовхалися й галасували, він помічав романізованого брита, який пробирався через багнюку, погордливо підбираючи свою обшарпану туніку, щоб не торкнутися цих дикунів. Це було смішно і сумно водночас.
15
16
17