— Відповідальний підхід. Мені це подобається. — Еверард кивнув.
— Навіщо ця розмова, сер? — наважився запитати я. — Адже мене запросили приєднатися до Патруля не лише на основі рекомендації Герберта Ґанца. Ваші… люди піддали мене цілій купі всіляких психотестів з далекого майбутнього, навіть не пояснивши, що й до чого.
Мені сказали, що йдеться про науковий експеримент. Я погодився, бо Ґанц попросив мене зробити послугу його другові. Це не була його царина: він, як і я, працював з германськими мовами й літературою. Ми познайомилися на науковій конференції, стали товаришами по чарці, а потім час від часу листувалися. Він захоплювався моїми працями про «Деор» і «Відсіт»[118], я ж — його дослідженням Готської Біблії[119].
Щоправда, тоді я, природно, і не здогадувався, що це дослідження його, адже воно було опубліковане в Берліні 1853 року. Невдовзі по тому Ґанцові запропонували вступити до Патруля, і врешті він під іншим іменем вирушив до майбутнього шукати талановитого науковця для своєї справи.
Еверард відхилився на спинку крісла. Його погляд з-понад люльки пильно вивчав мене.
— Авжеж, — мовив він, — прилади повідомили нам, що ви з дружиною заслуговуєте на довіру й обидвоє будете раді дізнатися правду. Але прилади не можуть оцінити, як ви надаєтеся до тої роботи, яку вам запропонували. Прошу, не ображайтеся. Не існує людей, які все вміють, а у вас складне завдання. Вам доведеться діяти самому, до того ж вкрай делікатно. — Він помовчав і додав: — Так, делікатно. Нехай готи й варвари, та це не значить, що вони дурні або що їм не можна завдати болю, як вам чи мені.
— Розумію, — відповів я. — Але ж послухайте, вам треба лише прочитати звіти, які я писатиму в майбутньому. Якщо вже з перших побачите, що я не даю ради із завданням — що ж, просто скажете мені сидіти вдома й вивчати книжки. Патрулю такі люди теж потрібні, хіба ні?
Еверард зітхнув.
— Я цікавився вашими звітами, і мені повідомили, що ви задовільно виконали — виконаєте — завдання. Але цього не досить. Ви не розумієте, бо не відчули самі, яку важку ношу завдав собі на плечі Патруль, як страшенно мало нас на всі роки людської історії. Ми не можемо досконало перевірити кожного польового агента, надто якщо він чи вона не коп, як я, а науковець, як ви, що досліджує добу, письмових відомостей про яку обмаль або й геть нема. — Він відсьорбнув зі своєї склянки. — Для цього Патруль і має науковий відділ. Щоб бодай трохи краще знати, які саме події треба оберігати від необережних мандрівників у часі.
— А хіба зміна, яка станеться в такому маловідомому відтинку часу, матиме якісь наслідки?
— Можливо, й матиме. За належного стану справ готи відіграють важливу роль, чи не так? Хто знає, як котрась подія в їхній ранній історії — перемога в битві чи поразка, порятунок чи загибель, народження чи ненародження певної людини — хто знає, які наслідки може мати ця подія і як ці наслідки виявляться в наступних поколіннях?
— Але ж реальні події мене навіть не стосуються, — заперечив я. — Моє завдання — допомогти відновити втрачені перекази й поеми, а також визначити, як вони змінювалися і як впливали на дальші творіння.
Еверард сумовито усміхнувся.
— Так, я знаю. Ґанців великий план. Патруль згодився на нього, бо це єдина шпарина, яку ми знайшли, щоб з’ясувати історію тої доби.
Він вихилив склянку й підвівся.
— Ще по одній? — запропонував. — А потім пообідаємо. Тим часом я хотів би, щоб ви розповіли мені докладно, у чому саме полягає ваш проект.
— Але ж ви, мабуть, уже говорили з Гербертом… себто з професором Ґанцом, — здивовано мовив я. — Е-е, так, дякую. Налийте мені ще одну.
— Звісно, — відказав Еверард, наповнюючи склянки. — Ви плануєте відновити германську літературу періоду Темних віків. Якщо «література» — правильний термін для того, що неписьменні спільноти попервах передавали тільки з уст в уста. Лише уривки цих переказів збереглися на папері, і вчені досі сперечаються, як сильно вони перекручені. Ґанц працює над… гм… епосом про Нібелунгів. Я не зовсім розумію, як до цього пасуєте ви. Адже ця історія відбувалася на Рейні, а ви збираєтеся на самотню прогулянку до Східної Європи четвертого століття.
Я розслабився скоріше завдяки його манері поведінки, ніж завдяки віскі.
— Я сподіваюся дослідити роль Германаріха, — сказав я йому. — Імовірно, вона не надто важлива, та вочевидь є певний зв’язок. До того ж його постать цікава сама собою.
— Германаріх? Що то за один? — Еверард подав мені склянку й усівся, приготувавшись слухати.