— Мабуть, мені варто зайти здалеку, — сказав я. — Як добре ви знайомі з циклом про Нібелунгів-Вельсунгів?
— Ну, я бачив опери Ваґнера з циклу «Перстень нібелунга». А ще, коли одного разу мав завдання в Скандинавії наприкінці періоду вікінгів, то чув оповідь про Сіґурда, який вбив дракона, розбудив валькірію, а потім усе спартачив.
— Це лише частина всієї історії, сер.
— Менс — якщо ти не проти, Карле.
— Е-е, так, дякую. Це честь для мене. — Щоб не видатися надто улесливим, я поквапився прибрати свого професорського тону: — Ісландська «Сага про Вельсунгів» була записана пізніше, ніж німецька «Пісня про Нібелунгів», але містить давнішу, наближенішу до першоджерела й довшу версію подій, про які також згадується в «Старшій» та «Молодшій Еддах»[120]. Ваґнер найбільше надихався цими джерелами. Ти, може, пригадуєш, що Сіґурда Вельсунга обманом змусили одружитися з Ґудрун із роду Гюкунгів замість валькірії Брунгільд. Це призвело до ворожнечі між жінками й, зрештою, до смерті Сіґурда. У німецькій «Пісні» ці персонажі мають імена Зіґфрід, Крімгільда Бурґундська і Брюнгільда Ізенштайнська, а язичницькі боги не з’являються зовсім — та це наразі для нас не важливо. В обидвох версіях що Ґудрун, що Крімгільда згодом виходять заміж за короля на ім’я Атлі, або Етцель, і це не хто інший, як Аттіла, вождь гунів. Після цього починаються значні відмінності. У «Пісні про Нібелунгів» Крімгільда, щоб помститися за вбивство Зіґфріда, заманює своїх братів до двору Етцеля і влаштовує так, щоб на них напали й убили. У цьому епізоді під іменем Дітріха Бернського з’являється Теодоріх Великий, король остготів, який підкорив усю Італію, хоча, згідно з історичними фактами, він жив на кілька поколінь пізніше за Аттілу. Його поплічник Гільдебранд, вражений підступністю й жорстокістю Крімгільди, вбиває її. Гільдебрандові, до речі, також присвячена балада[121], від тексту якої лишився тільки фрагмент. Герб Ґанц прагне відновити її, зокрема й через похідні твори. Бачиш, який це все заплутаний клубок анахронізмів?
— Аттіла, вождь гунів, так? — пробурмотів Еверард. — Не надто добрий чоловік. Але ж його шибайголови гарцювали Європою в середині п’ятого століття, а ти збираєшся до четвертого.
— Саме так. Дозволь, я розповім тобі ісландську версію. Атлі запросив до себе братів Ґудрун, бо прагнув заволодіти «золотом Рейну». Ґудрун намагалася попередити їх, але вони однаково прибули до короля, коли той присягнув, що не заподіє їм зла. Коли ж брати відмовилися віддати скарб або сказати, де він, Атлі наказав їх убити. Ґудрун поквиталася з ним за це. Вона закатрупила синів, яких народила йому, засмажила їхні серця й згодувала королеві. Пізніше вона зарізала Атлі вві сні, підпалила палац і втекла від гунів. Із собою вона забрала Свангільд, свою доньку від Сіґурда.
Еверард зосереджено насупив чоло. Розібратися в долях усіх цих персонажів було геть нелегко.
— Ґудрун потрапила до країни готів, — розповідав я далі. — Там вона знову вийшла заміж й народила двох синів, Гамдіра й Серлі. Короля готів що в «Сазі», що в «Еддах» звати Йормунреком, але немає жодних сумнівів, що це Германаріх, реальна, хоч і вкрита туманом, історична постать середини й кінця четвертого століття. Оповіді розходяться в тому, чи то він одружився зі Свангільд і безпідставно звинуватив її в невірності, чи то вона вийшла за когось іншого, кого король запідозрив у лихих намірах щодо себе й повісив. Так чи інакше, за наказом Йормунрека бідолашну Свангільд насмерть затоптали кіньми. На цей час сини Ґудрун, Гамдір і Серлі, вже виросли й стали чоловіками. Мати підбурила їх помститися за Свангільд. Вони поскакали до Йормунрека й по дорозі зустріли свого єдинокровного брата Ерпа, який зголосився їхати з ними. Однак брати його вбили, хоча й не зовсім зрозуміло, з якої саме причини. Я гадаю, що Ерп був сином їхнього батька від наложниці й між ними була ворожнеча. Брати дісталися Йормунрекової оселі й напали. Їх було тільки двоє, але, невразливі до заліза, вони рубали людей направо й наліво, дісталися до короля й тяжко його поранили. Однак, перш ніж вони встигли довершити справу, Гамдір прохопився, що завдати шкоди їм можуть тільки каменюки. Або ж, згідно з текстом саги, цю саму інформацію виказав Одін, який з’явився, прибравши подоби одноокого старця. Йормунрек наказав своїм воїнам, що лишилися, закидати братів камінням — так вони й загинули. На цьому розповідь закінчується.
— Похмура історійка, правда? — сказав Еверард. Якусь хвилю він обмірковував почуте. — Але мені здається, що цей останній епізод — Ґудрун у Готії — доліпили значно пізніше. Тут вже анахронізми геть відбились від рук.