Еверард усміхнувся.
— Авжеж, здобудеш. — Він підвівся й додав: — Допивай і ходімо обідати. Нам доведеться перевдягнутися, але воно того варте. Я знаю один місцевий салун у дев’яностих роках дев’ятнадцятого століття, де, щоб привабити відвідувачів, годують розкішними обідами задарма.
300–302 роки
Зима відступала неохоче, раз по раз повертаючись із сильним вітром, снігом і крижаним дощем. Однак цьогоріч мешканцям поселення на березі Вісли, а згодом і їхнім сусідам, було легше зносити її понурість. Разом з ними був Карл.
Спершу таємниця, що оповивала його, у багатьох породжувала страх, та згодом готи переконалися, що Карл прийшов до них не з лихом. Святобливий трепет, який вони відчували до нього, не зменшувався, а скоріше навпаки — зростав. Віннітар одразу заявив, що негоже такому гостеві спати на лаві, як простому воїнові, і поступився йому своїм ложем. Він запропонував Карлові вибрати рабиню, щоб та зігрівала йому постелю, але чужинець увічливо відмовився. Він споживав їжу й питво, мився й ходив до відходку, але люди шепотілися, що, можливо, усе це йому було непотрібно, можливо, він лише вдавав смертного.
Розмовляв Карл м’яким і приязним, хоча й дещо погордливим тоном. Він міг посміятися, пожартувати, розповісти якусь кумедну історію. Він ходив пішо або їздив верхи в гурті що на лови, що на відвідини до сусіднього поселення; брав участь і в принесенні жертв богам, і в учтах, які йшли після цього. Він змагався в стрільбі з лука й боротьбі, доки не стало зрозуміло, що ніхто не може взяти над ним гору. Коли він грав у бабки або настільні забавки, то не завжди вигравав, але ішов поголос, що він це робить задля того, щоб не лякати людей своїм чаклунством. Він бесідував із кожним, чи то з Віннітаром, чи то з найупослідженішим рабом, чи то з малям, яке заледве зіп’ялося на ноги, усіх уважно вислуховував, і навіть сам прагнув розбалакати їх. Ласкаво поводився зі слугами й тваринами.
Але його внутрішнє «я» лишалося схованим від усіх.
Не те щоб він був понурий і замкнутий у собі, ні. Як ні від кого іншого від нього іскрило словами й музикою. Він завжди жадібно слухав їхні пісні, легенди, прислів’я та все решта, але й у боргу не лишався, бо ж, здавалося, він знає геть усе, немов не одне людське життя мандрував по світу.
Він оповідав про могутній і неспокійний Рим, про правителя Діоклетіана, його війни й суворі закони. Він відповідав на запитання про нового бога, того, що з хрестом, — до готів дійшли чутки про нього від купців і рабів, яких продавали тут, на півночі. Він розказував про запеклих ворогів Риму, персів, і про дива, які ті творили. Щовечора оповідь його бігла далі й повертала на південь, до земель, де завжди спекотно, де люди мають чорну шкіру й де блукають хижаки, родичі рисі, але завбільшки з ведмедя. Вугіллям на дерев’яних дощечках він малював їм інших звірів, і готи голосними вигуками висловлювали своє здивування: бо ж супроти слона і тур, і навіть кінь троля здавалися чимось несуттєвим! Аж на краю східних земель, повідав Карл, лежить королівство більше, давніше й дивовижніше, ніж Рим чи Персія. Жителі його мали шкіру барви світлого бурштину, а їхні очі мовби косували. Щоб захиститися від диких племен з півночі, які турбували їх наскоками, вони звели стіну, довгу, наче пасмо гір, і з-за цього оборонного муру завдавали ударів у відповідь. Тим-то гуни й прийшли на захід. Плем’я, що розбило аланів, а тепер діймало готів, у розкосих очах Китаю було лише набродом. На цьому весь цей обшир не закінчувався. Якщо подорожувати на захід і перетнути римські володіння, що називаються Ґаллією, то вийдеш до Світового моря, про яке готи чули у своїх переказах. А якщо сісти на корабель — більший за ті, що ходять річками, — і пливти ген-ген далеко, то потрапиш до країни мудрих і багатих мая…
Оповідав Карл також про чоловіків і жінок та їхні діяння — про дужого Самсона, прекрасну й нещасливу Дейрдре[123], про мисливця Крокетта[124]…
Йоріт, Віннітарова донька, забувала, що вже відданиця, сідала на долівку разом із дітьми коло Карлових ніг і слухала, тимчасом як полум’я вогнища відбивалося в її очах, перетворюючи їх на два маленькі сонця.
Карл не завжди був з ними. Часто він казав, що мусить побути на самоті, і йшов з поселення. Якось, попри те, що Карл заборонив ходити за ним, один зухвалий хлопчисько крадькома вистежив його. Повернувся хлопець білий як крейда і, тремтячи всім тілом, пробелькотів, що сивобородий пішов у Тівазів бір. Готи насмілювалися заходити туди лише на свято Зимового сонцевороту, коли приносили під темними соснами три криваві жертви — коня, собаку й раба, — щоб Упокорювач Вовка прогнав холод і темряву. Батько висік хлопчину, і після того ніхто не говорив про це на людях. Якщо боги дозволяють це чужинцеві, краще не допитуватися чому.
124