— Вони покинули свої поля несіяними? — запитав один із його синів.
Віннітар гучно зітхнув.
— Вони мають більше робочих рук, ніж потребують. Опріч того, я чув, що їхній король Гільдерік підбив під свою владу всі клани. Значить, військо вони виставлять більше, ніж раніше, і рухатиметься воно швидше за нас і впорядкованіше. Атож, Гільдерік, либонь, намірився витурити нас із цих земель, щоб розширити своє королівство.
— Що будемо чинити? — запитав міцний, наче криця, старий воїн.
— Скличемо сусідів, усіх, кого встигнемо, того ж Ефлі, якщо на нього ще не напали. Зберемося біля Скелі Близнюків-Верхівців, як у минулі часи. Можливо, якщо об’єднаємося, військо вандалів не буде надто численним для нас.
Карл засовався на своєму місці.
— А що станеться з вашими домівками? — запитав він. — Вандали можуть непомітно обійти вас і напасти на незахищені поселення.
Решти він не доказав: хати будуть сплюндровані й спалені, молодих жінок поженуть у рабство, усіх інших виріжуть.
— Нам доведеться ризикнути. Інакше нас усіх переб’ють поодинці. — Віннітар замовк. Танцювали довгі омахи полум’я. Надворі завивав вітер, стукотів по стінах дощ. Очі вождя шукали погляд Карла. — У нас немає ні шолома, ні кольчуги, що прийшлися б тобі до міри. Може, ти добудеш їх собі там, звідки приносиш подарунки?
Чужинець наче заціпенів. Риси на його обличчі загострилися.
Віннітар понурив плечі.
— Що ж, це не твоя битва, еге ж? — він зітхнув. — Ти не тервінг.
— Карле, о Карле! — вихопилася з-поміж жінок Йоріт.
Протягом якоїсь хвилі, що, здавалося, ніколи не закінчиться, дівчина й сивочолий чоловік дивилися одне на одного, а відтак Карл стенувся й мовив до Віннітара:
— Не май страху. Я не полишу своїх друзів у біді. Але ви маєте чинити так, як я скажу, слухатися моїх порад, хоч би й не розуміли їх. Чи пристаєте ви на це?
Ніхто схвально не загукав. Лише глухий гомін здійнявся, немов вітер пронісся тьмяною залою.
Віннітар набрався зваги.
— Гаразд, — мовив він. — Нехай гінці везуть стрілу війни далі. Ми ж будемо бенкетувати.
Що відбувалося наступними кількома тижнями, того опісля ніхто достеменно не міг переказати. Чоловіки вирушили на війну, отаборилися, воювали, потім повернулися додому — або не повернулися. Ті, що повернулися — а таких була більшість, — розповідали дивовижні історії про списника в синьому плащі, який гасав по небу верхи на коні, що конем не був. Розповідали про страхітних почвар, які нападали на вандалів, про моторошне сяйво в темряві й про той сліпий жах, що обіймав ворогів, які кидали зброю й з лементом утікали. Розповідали про те, як невідь-чому готам завжди вдавалося перестріти ватаги вандалів, перш ніж ті підходили до котрогось готського поселення. Через брак здобичі один клан за іншим відпадав від Гільдерікового війська й вертав додому. Розповідали про перемогу.
Їхні вожді могли повідати не набагато більше. Куди рухатися, чого чекати, який лад дати військові — усе це їм казав Мандрівець. Це він, швидший за вітер, попереджав готські племена й скликав їх на війну, це він привів на підмогу ґрейтунгів, тайфалів і амалінгів, це він упокорив серця бундючних вождів і змусив їх битися пліч-о-пліч.
За кілька поколінь ці — такі дивні — історії забулися. А точніше — розчинилися серед давніших переказів такого штибу. Аси, вани[125], тролі, чаклуни, примари — хіба ж ці істоти не беруть раз по раз участь у людських чварах? Важило те, що готи у верхів’ях Вісли тепер могли сподіватися років на десять миру. Думки їхні снували коло врожаю або чогось іншого, що їх цікавило в житті.
А ось Карл повернувся до Йоріт героєм.
Він не міг узяти її за дружину, бо не мав відомої іншим рідні. Однак чоловіки, які могли собі це дозволити, завжди тримали коханок: готи не бачили в цьому сорому, якщо чоловік міг забезпечити жінку й дітей. До того ж Карл не був простим робітником, чи воїном, чи королем. Салваліндіс сама привела до нього Йоріт, коли після учти, на якій обмінювалися багатьма розкішними подарунками, він чекав у прибраному квітами горішньому покої.
На Віннітарів наказ готи зрубали на тому березі дерева, переправили їх через річку й звели для Карла і Йоріт добрий дім. Карл здивував робітників, коли зажадав собі окрему спочивальню. Крім того, у будинку була ще одна кімната, яку він завжди замикав і заходив туди тільки сам. Він не затримувався там надовго й більше не навідувався до Тівазового бору.
Поміж себе чоловіки гомоніли, що Карл надто вже впадає коло Йоріт. Закохані часто обмінювалися поглядами або йшли гуляти наодинці, наче жовторотий юнак з дівчинкою-рабинею. А втім… Йоріт виявилася непоганою господинею, а насміхатися в очі над Карлом не насмілювався ніхто.