Дніпро ж плинув на безпечній віддалі від Римської імперії. Правда, з півночі прийшли герули[126] й оселилися уздовж узбережжя Азовського моря — ці племена, безперечно, могли завдати клопоту. Але через свою дикість вони зневажали броню й бойовий лад, а тому перемогти їх буде легше, ніж вандалів. Правда й те, що на північ і схід від герулів кочували гуни, вершники й скотарі, схожі на тролів своєю потворністю, неохайністю й жадобою крові. Подейкували, що вони найлютіші воїни у світі. Що ж, тим більше слави їх здолати, якщо вони нападуть. А здолати їх готському союзу до снаги, адже гуни роз’єднані на клани й племена, які охочіше ворогувати поміж себе, аніж набігати на городища й поселення.
Даґоберт запалився бажання вирушити туди, його названі брати теж були охочі до того. Віннітар, однак, закликав до обачності. Перш ніж рушати в дорогу, вороття з якої не буде, потрібно більше довідатися. До того ж, коли настане час, переселятися потрібно не кількома родинами, які будуть легкою здобиччю для розбійників, а всім гуртом. Так видавалося, що невдовзі це стане можливим.
Були ж бо то дні, коли Ґеберіх із племені ґрейтунгів об’єднував під своєю владою східних готів. Одних він завоював і схилив до покори, інших переконав піддатися погрозами або обіцянками. Серед останніх були й тервінги, які того року, коли Даґобертові сповнилося п’ятнадцять, визнали Ґеберіха за свого короля.
Це означало, що вони мали платити йому данину (не надто обтяжливу), давати воїнів, коли він того забажає (якщо тільки не була пора сіяти або збирати врожай), і додержувати законів, які ухвалював Великий фолькмот для всього королівства. Натомість тепер можна було не остерігатися нападу готських племен, які також приєдналися до королівства Ґеберіха, а вкупі з ними воювати проти спільних ворогів. Торгівля процвітала. Щороку тервінги надсилали своїх представників на Великий фолькмот, де ті висловлювали думку племені й голосували.
Даґоберт відважно бився у війнах короля, а поміж тим мандрував на південь з купецькими валками як ватажок їхньої охорони. Він багато де побував і багато чого дізнався.
Якимось дивом нечасті відвідини його батька завжди припадали на той час, коли Даґоберт був удома. Мандрівець наділяв сина багатими дарунками й мудрими радами, але розмова між ними не ладилася. Що міг сказати юнак такому, як Карл?
Даґоберт приніс жертви у святині, яку побудував Віннітар на місці, де колись стояв будинок, у якому народився хлопець. Той дім Віннітар спалив, щоб та, чий курган височів оддалік, мала де мешкати в позасвітті. Хоч як це було дивно, та Мандрівець заборонив криваві жертви в цій святині, дозволивши приносити лише перші плоди землі. Згодом розповідали, що яблука, вкинуті у вогонь перед кам’яним вівтарем, перетворилися на Яблука життя.
Коли Даґоберт став на порі, Віннітар підшукав йому добру дружину. Нею стала Валубурґ, дівчина дужа й миловида, донька Оптаріса з Долу Оленячих Рогів, другої наймогутнішої людини серед тервінгів. Мандрівець ушанував весілля сина своєю присутністю.
Був він і тоді, коли Валубурґ народила первістка, якого назвали Тарасмундом. Того ж року і в короля Ґеберіха народився перший син, який дожив до мужніх літ — Германаріх.
Валубурґ малася добре й народжувала своєму чоловікові здорових дітей. Але Даґоберт не відав спокою. Люди казали, що це через батькову кров у його жилах і що він чує вічний поклик вітру з краю землі. Повернувшись із чергової мандрівки на південь, Даґоберт приніс звістку, що римський правитель на ім’я Константин урешті подолав усіх своїх суперників і став володарем цілої імперії.
Може бути, саме це підштовхнуло Ґеберіха, хоча король і раніше діяв рішуче. Він витратив ще кілька років на згуртовування східних готів, відтак закликав їх на війну і рушив на вандалів, щоб покласти край надокучливим набігам.
Даґоберт тим часом твердо поклав собі переселитися на південь. Мандрівець сказав йому, що рішення це розумне: сама доля призначила той край готам, а якщо він дістанеться туди серед перших, то буде мати, з чого вибрати собі найкращі землі. Даґоберт знову й знову розмовляв про це з іншими поселянами, заможними й не дуже, знав-бо, що дід має рацію: іти треба великою силою. Та коли принесли стрілу війни, він не міг укрити себе безчестям і не відгукнутися на заклик короля. Тож Даґоберт вирушив на війну з вандалами на чолі сотні з чимось воїнів.
126