То була люта січа, яка закінчилась пишною учтою для вовків і вороняччя. Сам король вандалів Візімар наклав у ній головою. Полягли і старші Віннітарові сини, які сподівалися податися на південь разом із Даґобертом. Він же лишився живий, не був навіть серйозно поранений, а своєю звагою зажив собі гучної слави. Були такі, хто казав, буцімто Мандрівець оберігав його на полі бою, вражаючи списом ворогів, але Даґоберт заперечував. «Мій батько приходив до мене, так, але тільки в ніч проти вирішальної битви. Ми говорили про багато дивних речей. Я попросив його не уймати мені честі й не битися за мене, а він відповів, що на те немає волі Вірд».
Закінчилося все тим, що вандалів було вщент розбито, і ті змушені були покинути свої землі. Поблукавши кілька років за Дунаєм, небезпечні, але збідачені, вони випрохали в імператора Константина дозволу перейти на його землі. Бувши не від того, щоб дістати собі нових воїнів, які вартуватимуть його кордони, імператор дозволив вандалам оселитися в Паннонії[127].
Тим часом Даґоберт завдяки своєму походженню, шлюбові й здобутій славі зробився ватажком тервінгів. За якийсь час, потрібний для приготувань, він повів їх на південь.
Сподівання були такі райдужні, що мало готів зосталося на колишньому місці, але серед цих небагатьох були старі Віннітар і Салваліндіс.
Коли рипучі вози пересельців щезли з очей, до цих двох востаннє навідався Мандрівець і був ласкавий з ними заради того, що було, і заради тої, що спала вічним сном на березі Вісли.
1980 рік
Мене чихвостили на всі заставки за безвідповідальність і не усунули від завдання передусім через наполягання Герберта Ґанца, який стверджував, що мене ніким замінити. Але докоряв мені не Менс Еверард. Той мав свої причини утриматися від різких слів. Зрештою ці причини з’ясувалися, як і те, що Менс ретельно вивчав мої звіти.
Між четвертим століттям і двадцятим спливло близько двох років мого життєвого ресурсу відтоді, як я втратив Йоріт. Горе притлумилося, перетворилося на глуху тугу (якби ж вона мала бодай трохи більше того життя, яке так любила і яке робила прекрасним!), але коли-не-коли здіймалося на повну силу й знову приголомшувало мене. Лорі ненав’язливо допомагала мені змиритися з утратою. Ніколи раніше я не усвідомлював, яка вона дивовижна людина.
Я був у відпустці вдома, у Нью-Йорку 1932 року, коли зателефонував Еверард і запропонував знову зустрітися.
— Треба обговорити кілька питань, — сказав він. — Потеревенимо кілька годин, а потім прогуляємося. З твоєю дружиною, звісно. Ви коли-небудь бачили Лолу Монтес[128] у розквіті її слави? Я маю квитки. Париж, 1843-й.
У Еверардовому часі була зима. За вікнами його кімнати падав густий сніг: здавалося, ми з ним опинилися в печері непорушної білості. Еверард налив мені пуншу й поцікавився, яка музика мені подобається. Ми зійшлися на мелодіях кото[129]. Грав японський середньовічний музикант, імені якого хроніки не зберегли, але який був найкращий з усіх, що коли-небудь жили на землі. Подорожі в часі хай і приносять біль, але мають і свої переваги.
Еверард ретельно набив люльку й запалив її.
— У своїх звітах ти жодного разу не згадав про свої стосунки з Йоріт, — промовив він майже недбалим тоном. — Усе виявилося лише тоді, коли ти звернувся по допомогу до Мендоси. Чому?
— Це… це особисте, — відказав я. — Я не вважав, що це мало б стосуватися ще когось. Звісно, нас попереджали про такі речі в Академії, але насправді це не заборонено правилами.
Я дивився на його похилену темноволосу голову й раптом чомусь подумав, що він, мабуть, прочитав усе, що я напишу у своїх звітах. Цей чоловік знав моє майбутнє, на відміну від мене, якому ще треба було його прожити. Дуже рідко порушували правило, яке забороняло агентам довідуватися про свою долю: причинно-наслідкова петля — це найменш неприємна річ, яка внаслідок цього могла статися.
— Я не маю наміру повторювати всі ті докори, які ти вже чув, — мовив Еверард. — Власне, між нами кажучи, мені здається, що координатор Абдулла перейшов через край, коли картав тебе за аморальність. Агенту-оперативнику потрібна певна свобода дій, щоб успішно виконати своє завдання, і багато хто наважувався й на гірші речі.
Якусь хвилю він зосереджено розкурював люльку, а потім продовжив, ховаючись за сизуватою завісою диму:
— Однак мені хотілося б поставити тобі кілька запитань. Скоріше, щоб побачити твою реакцію, ніж порозмовляти про глибоко філософські підстави твоїх дій — хоча, визнаю, це мене також цікавить. Бачиш-но, можливо, щодо цього я міг би дати тобі кілька корисних методичних порад. Я сам не вчений, але достатньо потинявся по історії, в минулому та навіть і в майбутньому.
127
128