— Авжеж, — погодився я, відчуваючи до свого розмовника велетенську повагу.
— Гаразд, почнімо тоді з найочевиднішого. Дещо раніше ти втрутився у війну між готами й вандалами. Що тобою керувало?
— Я вже відповідав слідчій комісії на це запитання, сер… тобто, Менсе. Певна річ, я нікого не вбивав, адже моєму життю нічого не загрожувало. Я допомагав зібрати військо, забезпечував розвіддані, лякав ворога — літав над ними на антиграві, створював ілюзії, стріляв інфразвуком. Коли вже на те пішло, налякавши їх і змусивши втікати, я врятував не одне життя з обох таборів. Але головна причина полягала в тому, що я витратив чимало зусиль — і ресурсів Патруля, — щоб облаштувати базу в тому суспільстві, яке збирався досліджувати, а вандали могли звести всі ці зусилля нанівець.
— Ти не боявся, що своїми діями спричиниш зміну в майбутньому?
— Ні, не боявся. Так, перш ніж діяти, мені, мабуть, слід було ретельніше обміркувати все, порадитися з фахівцями. Але все це було схоже на класичний приклад з підручника. Вандали готували хай і масштабний, але цілком звичний набіг. Жодні історичні джерела його не фіксують, а отже, немає значення, хто переміг би… хіба що для окремих людей, які були важливі для мого завдання й для мене особисто. Що ж до життя тих людей — і того роду, який я започаткував у минулому, — це лише незначні статистичні коливання в загальному генофонді, які незабаром згладяться.
Еверард насупився.
— Ти годуєш мене стандартними відмовками, Карле, як і слідчу комісію. Вони тобі там допомогли, але сьогодні на них не сподівайся. Я хочу, щоб ти затямив собі, добре-предобре затямив: дійсність ніколи цілком не підкоряється правилам з підручника, а іноді й взагалі не підкоряється.
— Здається, я починаю це розуміти. — Моє каяття було щирим. — Розуміти завдяки тим людям, за життям яких я там спостерігаю. Ми не маємо права вирішувати їхню долю, адже так?
Еверард усміхнувся. Я став почувати себе вільніше й приклався до склянки з пуншем.
— Гаразд. Облишмо загальні питання й перейдімо до твоїх конкретних дій. Ось, приміром, ти дав готам речі, яких без тебе вони ніколи б не мали. Матеріальні предмети — то пусте: вони або зіржавіють, або згниють, або швидко загубляться. Але що робити зі знаннями про світ і розповідями про інші культури?
— Мені ж треба було якось зацікавити їх своєю особою, хіба ні? Інакше навіщо вони стали б пригадувати для мене свої давні перекази?
— Гм, ну гаразд. А що коли твої розповіді потраплять у їхній фольклор і змінять власне те, що ти вивчаєш?
Я дозволив собі усміхнутися.
— Не змінять. Цього разу я заздалегідь провів-таки психосоціальне дослідження й керувався його результатами. Виявляється, що суспільства такого ґатунку мають дуже вибіркову колективну пам’ять. Не забувай: вони неписьменні й живуть у світі, в якому дива вважаються звичним явищем. Те, що я розповів їм, скажімо, про римлян, лише додалося до інформації, яку вони мали від мандрівників. Ті подробиці незабаром розчиняться у їхніх туманних уявленнях про Рим. Що ж до екзотичніших оповідок, то хтось на кшталт Кухуліна[130] для них — лише ще один рокований на загибель герой, адже таких історій вони чули десятки. А імперія Хань[131] — лише ще одна казкова країна десь на краю землі. Мої слухачі були вражені тої миті, коли чули ці оповіді. Але пізніше вони перекажуть їх іншим людям, а ті ототожнять усе зі своїми легендами, які вже існують.
Еверард кивнув.
— Гм-гм. — Якусь хвилю він пахкав люлькою, а потім несподівано запитав: — А як щодо тебе самого? Ти не якийсь жмуток слів. Ти конкретна особа, загадкова особа, яка раз по раз з’являється серед них і з’являтиметься ще протягом кількох поколінь. Ти збираєшся стати в їхніх очах богом?
Це було важке запитання, і я чимало часу готувався до нього. Сьорбнувши ще пуншу, який гарячим струменем пробіг по горлу й зігрів шлунок, я відповів, повільно добираючи слів:
— Так, боюся, що так. Не те щоб я мав такий намір чи хотів цього, але, схоже, це вже сталося.
Еверард ледве чи поворухнувся. Лінькувато, наче лев, він протягнув:
— І ти стверджуєш, що це не спричинить змін в історії?
— Ні, не спричинить. Послухай мене уважно, будь ласка. Я ніколи не заявляв, нібито я бог, ніколи не вимагав для себе божественних почестей або ще чого. І не збираюся цього робити. Усе вийшло само собою. Природно, що я прийшов до готів сам, одягнений, як подорожній, але не жебрак. Я мав із собою списа — це звична зброя людини, яка мандрує пішо. Я народився в двадцятому столітті, а тому вищий на зріст за людей із четвертого, навіть якщо це представники нордичного типу. Волосся й борода у мене сиві. Я розповідав історії, описував далекі краї, літав у повітрі й завдавав жаху ворогам — і з цим нічого вже не вдієш. Але я не створював, повторюю, не створював нового бога. Я лише вписався в образ того, якому вони вже віддавна поклонялися, і з плином часу — за покоління, може, два — готи стануть вважати, що я і є він.
131