— І як звати цього бога?
— Водан — серед готів. У західних германців він звався Вотан, в англійців — Воден, у фризів — Боне тощо. Найвідоміша ж пізня скандинавська версія його імені — Одін.
Мене спантеличило те, що Еверард здивувався. Хоча, звісно, ті звіти, які я писав для патрульних, були куди менш детальні, ніж мої доповіді Ґанцові.
— Постривай-но! Одін? Але ж він був одноокий і верховодив іншими богами. А це ж не про тебе… Чи таки про тебе?
— Ні, не про мене. — Як приємно було знову відчути себе наче перед студентською аудиторією. — Ти кажеш про еддичного Одіна, бога вікінгів. Але він належить до іншої доби, яка настане за кілька століть і за сотні миль звідти на північний захід. Для моїх готів верховода над іншими богами, як ти висловився, — це Тіваз, що походить із давнього індоєвропейського пантеону разом з іншими асами, які протиставлялися первобутнім хтонічним божествам, як-от ванам. Римляни ототожнювали його з Марсом, адже Тіваз також був богом війни. Але, крім цього, він мав ще багато інших обов’язків. Римляни гадали, що Донар, якого скандинави називали Тором, відповідає їхньому Юпітерові, бо також владарює над громами й блискавками. Але готи вважали його сином Тіваза. Із Воданом, якого римляни прирівнювали до Меркурія, та сама історія.
— Отже, міфологія з часом еволюціонує, так? — запитав Еверард.
— Саме так, — відповів я. — Тіваз змалів і перетворився на Тюра з Асґарда. У людській пам’яті про нього лишилося тільки те, що він втратив руку, коли приборкував Вовка, який згодом знищить увесь світ. А саме слово «тюр» давньоскандинавською означає «бог». Водан, або ж Одін, тим часом набував дедалі більшої ваги, аж доки зробився батьком богів і людей. Я думаю — хоча це питання ще треба дослідити, — я думаю, це сталося тому, що скандинави зробилися вкрай войовничими. Цілком природно, що серед військової аристократії поширився культ психопомпа[132], який завдяки фінському впливу ще й набув шаманістичних рис. Адже Одін доправляв їх до Вальгалли. Поза тим, найпопулярніший він був у Данії та, можливо, Швеції. У Норвегії та її колонії, Ісландії, більше шанували Тора.
— Неймовірно, — видихнув Еверард. — Забракне цілого життя, щоб дізнатися про все те, чого ми ще не знаємо… Гаразд, розкажи мені тоді про того твого Водана зі Східної Європи четвертого століття.
— У нього поки ще обидва ока, — взявся пояснювати я. — Але він уже має капелюха, плаща й списа, який використовує як патерицю. Бачиш, він — Мандрівець. Ось чому римляни вважали, що це той самий Меркурій, лише під іншим іменем, на кшталт грецького бога Гермеса. Усе це сягає корінням у найдавніші індоєвропейські легенди й перекази. Далекі відголоски можна знайти в Індії, Персії, у кельтських і слов’янських міфах, але ці останні в письмових джерелах відображені навіть гірше. З часом моє дослідження… Та байдуже. Водана-Меркурія-Гермеса називають Мандрівцем, бо він — бог вітру й тому стає заступником подорожніх і торговців. Багато блукаючи по світу, він мусив чимало довідатися, і його починають також пов’язувати з мудрістю, поезією… і чародійством. Ці ознаки поєдналися з уявленням про мерців, що скачуть верхи на нічному вітрі, — поєдналися, щоб зробити його психопомпом, провідником душ на той світ.
Еверард видув кілечко диму й провів його поглядом, наче в ньому ховався якийсь символ.
— Схоже, ти прилучився до могутньої постаті, — глухо мовив він.
— Так, — погодився я. — Але повторюю: у мене не було такого наміру. Коли вже на те пішло, це значно ускладнює моє завдання. Я, звісно, буду обережний. Але… міф вже існує. Вже розповідають безліч історій про появи Водана серед людей. Більшість із них вигадані, лише деякі відображають події, що справді сталися. То хіба не однаково?
Еверард добряче затягнувся.
— Не знаю. Попри те, що вивчав увесь цей епізод, я не знаю. Можливо, справді однаково. І все ж я навчився обережно ставитися до архетипів. Вони мають більше сили, ніж людська наука будь-коли могла спостерігати. Саме тому я розпитую тебе про речі, які для мене мали б бути очевидними. Насправді ж вони геть не очевидні.
132