Еверард навіть не стенув, а ледь-ледь поворушив плечима.
— Що ж, — пробурчав він, — забудьмо про метафізику. Ще кілька практичних питань, а потім беремо твою дружину й мою супутницю — і гайда розважатися.
337 рік
Січа лютувала увесь день. Гуни раз по раз накочувалися на готські лави, наче буряні хвилі, що розбиваються об скелі. Стріли їхні затьмарили небо, списи готів опустилися, затріпотіли стяги, застугоніла земля під копитами коней, коли вершники учвал кинулися в черговий наступ. Готи, що билися пішо, стояли в шерегах непохитно, виставивши вперед піки. Зблиснула криця готових до бою мечів, сокир і топорів[133], забриніли тятиви, полетіло каміння з пращ, загучали сурми. Коли ворожі лави зітнулися, верескливим бойовим покликам гунів відповіли дужі горлові крики.
Опісля воїни рубались, кололи, задихались, пітніли, вбивали, помирали. Людські ноги й кінські копита чавили тих, хто падав, ламали їм огруддя, утоптували в криваве місиво. Криця дзвеніла об шоломи, з брязкотом вдаряла по кольчугах, з глухим стуком опускалася на дерев’яні щити й нагрудні обладунки з гартованої шкури. Коні з пробитим горлом чи підтятими жижками з пронизливим іржанням валилися додолу. Поранені воїни гарчали, силкуючись уразити ворога, зчепитися з ним у сутичці. Мало хто тямив, кого рубає він і хто рубає його. Шаленство охопило всіх, затягнуло в себе, закрутило в чорній коловерті.
Гунам вдалося-таки прорвати стрій. Заревівши від радості, вони спрямували коней у пролом, щоб обійти ворога й посікти його ззаду. Та де не взявся свіжий загін готів, що наскочив на них, і тепер вершники опинилися в пастці. Небагатьом пощастило врятуватися. Коли б не ця хитрість, гунські ватажки, які бачили, що атака захлинулася, вже давно сурмили б відступ. Ці кіннотники були добре вимуштрувані: вони відкотилися на віддаль лету стріли, і якийсь час обидві раті віддихувалися, угамовували спрагу, поралися біля поранених, люто зиркали здалеку на ворогів.
На зеленавому небокраї сідало криваво-червоне сонце. Його проміння ряхтіло у водах річки, ковзало по чорних крилах галичі, що кружляла над бойовиськом. Порослими сріблястою травою схилами пролягли довгі тіні, затопили долини, перемінили острівці лісу на шматки безформної чорноти. Холодний вітер шугав над просяклою кров’ю землею, куйовдив волосся мерцям, що лежали покосами, і насвистував, наче кликав їх пробудитися.
Загуркотіли барабани. Гуни вишикувалися, востаннє загупала сурма, востаннє вершники помчали в наступ.
Хай якими знеможеними були готи, вони відкинули нападників і косили ворогів сотнями. Даґоберт добре наставив свою пастку. Ледве прознавши про набіг гунів, що палили, вбивали, грабували й ґвалтували, він скликав одноплеменців під одне знамено. Не лише тервінги, але й інші готські племена пішли за ним. Даґоберт заманив гунів у цей видолинок, що вів до Дніпра, де ворожа кіннота була обмежена в рухах. Основна сила готів ринула з обох схилів, перепиняючи гунам шлях до відступу.
Даґобертів невеликий круглий щит був посічений на скалки, шолом — пом’ятий, кольчуга — порубана, меч — пощерблений, а тіло — збите на суцільний синець. Та він стояв на чолі готських лав, а над ним майорів його стяг. Коли почався бій, Даґоберт рухався, наче рись.
Перед ним здибився велетенський кінь. У сідлі сидів вершник: низький на зріст, але широкий у плечах, вбраний у смердючі шкури під подобою обладунку; на виголеній голові теліпалася косичка, рідкувата борідка заплетена надвоє, плескате обличчя спотворене шрамами.
Гун замахнувся одноручною сокирою. Даґоберт відскочив з-під копит і завдав удару. Його клинок зустрівся зі зброєю ворога. Задзвеніла криця, у присмерку сипонули іскри. Даґоберт розмахнувся мечем ще раз і рубонув вершника по стегну. Коли б лезо його досі було гострим, гун попрощався б із ногою. А так лише зацебеніла кров, ворог заверещав і вдарив у відповідь, влучивши готові по шолому. Даґоберт похитнувся. Він устояв на ногах, але круговерть битви вже кудись потягла його супротивника.
Зненацька інший вершник угородив досі приголомшеному Даґобертові спис між шиєю і плечем. Побачивши, як противник осідає, гун кинувся в пролом, що утворився в готській лаві. Уже падаючи, Даґоберт замахнувся мечем і поцілив гунові в руку, вибивши спис. Готський воїн поруч із Даґобертом рубонув топором. Гун упав навзнак. Кінь поволік за собою мертве тіло.
Нараз бій ущух. Розбиті, нажахані, ті гуни, що вціліли, кинулися навтьоки. Відступали не організовано, гуртом, а бігли без ладу, поодинці.