Тервінги не хотіли мати з тим нічого спільного. Вони, як і всі східні готи, трималися своїх богів. Розлогі лани давали щедрий врожай; торгівля з Північчю й Півднем процвітала; тервінгам надходила їхня частина данини, яку король збирав із підкореного люду.
Валубурґ і Ансґар звели нову оселю, гідну того, щоб у ній мешкав Даґобертів син. Будинок стояв на правому березі Дніпра, на узвишші, яке здіймалося над блискотливим плесом річки, над оболонями й нивами, які брижилися від вітру, над пралісом, де гніздилася така сила-силенна птахів, що могла затьмарити сонце. На фронтонах будинку дибилися на задні лапи різьблені дракони; над дверима виблискували позолочені роги лосів і турів, а на стовпах усередині були викарбувані образи богів, усіх, крім Водана, який мав багато опоряджене святилище неподалік. Довкола виросли господарські будівлі й менші хатини, аж доки осада не перетворилася на велике поселення, в якому вирувало життя: чоловіки, жінки, діти, коні, собаки, вози, зброя, розмови, сміх, пісні, тупотіння кроків по бруківці, стукіт молотків, скрегіт пилки, рипіння коліс, потріскування вогню, клятьба, а вряди-годи й чийсь плач. На воді, під накриттям, гойдався човен, коли не плавав далекими краями, а до причалу часто приставали судна, що несли річкою дивовижний товар.
Оселю назвали Георот, бо Мандрівець, криво посміхаючись, сказав, що так звався один славетний палац у північних землях[134]. Він і далі приходив раз у кілька років на два-три дні, щоб почути те, що було нового послухати.
Темно-русявий Тарасмунд удався дебелішим за свого батька, з грубішими рисами обличчя й тяжчий на вдачу. То не вадить, гадали тервінги. Нехай замолоду угамує свою жагу до мандрів і набереться знань — як він те й робив, — а потому осяде й розсудливо правуватиме ними. Вони відчували, що невдовзі потребуватимуть твердої руки. Ішов поголос про короля, який згуртовує гунів так само, як це раніше з остготами вчинив Ґеберіх. А чутки, які приходили з півночі, з батьківщини тервінгів, стверджували, що Ґеберіхів син і ймовірний наступник, Германаріх, — владний і жорстокий. До того ж подейкували, начебто королівський двір невдовзі переїде на південь, з боліт і мочарів до цих сонячних земель, де тепер жила більшість його підданців. Тервінги прагнули ватажка, який зміг би обстояти їхні права.
В останню подорож, яка тривала три роки, Тарасмунд вирушив, коли мав сімнадцять зим. Він переплив Чорне море й дістався самого Константинополя. Звідти човен повернувся без нього — це були єдині новини про Тарасмунда, які дійшли до його одноплеменців. Та вони не мали страху за свого вождя, адже Мандрівець пообіцяв супроводжувати онука протягом усього шляху.
Згодом Тарасмунд та його люди мали так багато цікавих історії, що могли розповідати їх вечорами аж до кінця своїх днів. Після відвідин Нового Рима[135] — міста незліченних див і неймовірних подій — вони рушили далі суходолом, перетнули римську провінцію Мезію і дісталися Дунаю. На тому березі річки вони опинилися серед вестготів і пробули в них рік. На цьому наполіг Мандрівець, який казав, що Тарасмунд має заприязнитися з ними.
І справді: сталося так, що юнак зустрів там Ульріку, доньку короля Атанаріха. Цей могутній чоловік досі шанував давніх богів, а Мандрівець часом навідувався і до його країв. Атанаріх був радий зав’язати спілку з родом вождів східних готів. Що ж до молодих, вони припали одне одному до вподоби. Щоправда, Ульріка була гордовита й крута на вдачу, але мала стати доброю господинею, народити чоловікові здорових дітей і бути йому підпорою.
Домовилися так: Тарасмунд повернеться додому, відбудеться обмін подарунками й заставами, а десь за рік наречена прибуде до нього.
Перш ніж попрощатися, Мандрівець провів у Геороті лише одну ніч. Про нього Тарасмунд і його супутники розповідали тільки те, що в подорожі він провадив їх мудро, хоч і раз по раз зникав на якийсь час. Мандрівець був для них надто загадковим, щоб теревенити про нього.
Але одного разу, багато років потому, Тарасмунд сказав Ереліві, що лежала поруч нього: «Я відкрив йому серце. Він бажав цього й вислухав мене. Мені здалося, немовби в ньому одночасно живуть любов і біль».
1858 рік
На відміну від більшості агентів рангу вищого, ніж звичайний службовець, Герберт Ґанц не облишив свого рідного часу. Залучений до Патруля в середньому віці, переконаний одинак, він волів лишатися «паном професором» у Берлінському університеті Фрідріха-Вільгельма[136]. Зазвичай Ґанц повертався з подорожей у часі за п’ять хвилин після відбуття, щоб далі провадити своє впорядковане, дещо високочоле академічне існування. Власне кажучи, навідувався він здебільшого до розкішно облаштованих кабінетів майбутнього й майже ніколи до того відтинку ранньо-германської історії, який досліджував.