— Та доба не підходить такому мирному старому вченому, як я, — відповів він, коли якось я поцікавився про причини такої поведінки. — Так само як я не підходжу тій добі. Я лише виставлю себе на сміх, заслужу зневагу, викличу підозру; можливо, мене навіть уб’ють. Ні, моя справа — це наука, систематизація, аналіз, висунення гіпотез. Я волію насолоджуватися життям у тому часі, який мені до вподоби. На жаль, дуже швидко він закінчиться. Авжеж, перед тим як західна цивілізація візьметься за самознищення, мені доведеться зістарити свою зовнішність і симулювати власну смерть… Що далі? Хто зна… Треба поміркувати над цим. Можливо, просто почну все спочатку в іншому місці: exempli gratia[137] у постнаполеонівському Бонні чи Гайдельберзі.
Він почувався зобов’язаним гостинно приймати польових агентів, якщо вони прибували до нього особисто. Уже вп’яте за час нашого знайомства він почастував мене достоту ґарґантюанським обідом, після якого ми подрімали, а потім прогулялися по бульвару Унтер-ден-Лінден. До Ґанцового дому ми поверталися в літніх сутінках. Дерева розливали пахощі, цокотіли копита запряжених в екіпажі коней, чоловіки піднімали циліндри, вітаючись зі знайомими дамами, у садку, де квітли троянди і линуло солов’їне щебетання. Час від часу прусський офіцер в однострої минав нас, але вочевидь на його плечах ще не лежав тягар майбутнього.
Ганців будинок був просторий, хоча книжки й антикварні дрібнички створювали враження тісноти. Професор провів мене до бібліотеки й покалатав у дзвоник, викликаючи служницю. Та прийшла, вбрана в шелестку чорну сукню, білі чепець і фартух.
— Принеси нам кави й тістечок, — загадав він. — І прихопи пляшку коньяку з келишками. Після цього прошу нас не турбувати.
Коли служниця вийшла, професор статечно опустився на канапу.
— Емма — хороша дівчина, — зауважив він, протираючи своє пенсне. Медики Патруля могли запросто покращити його зір, але Ґанцу було б складно пояснити, чому він більше не потребує окулярів. Зрештою він сам відмовився, заявивши, що це не має великого значення. — З бідної селянської родини — вони розмножуються швидко, — зітхнув він, — та природа життя полягає в тому, що воно виходить з берегів, чи не так? Я цікавлюся нею. Лише як опікун, запевняю тебе. За три роки вона покине службу в мене, бо вийде заміж за приємного молодого чоловіка. Я забезпечу її скромним посагом — начебто як весільний дарунок — і стану хрещеним батьком її первістка. — Його рум’яне повновиде обличчя спохмурніло. — Вона помре в сорок один рік від туберкульозу. — Ґанц провів рукою по своїй голомозій маківці. — Мені не дозволили їй допомогти, окрім хіба що забезпечити ліками, які полегшать страждання. Ми, працівники Патруля, не маємо права впадати в жалобу, та ще й заздалегідь. Жаль і почуття провини мені слід приберегти для бідолашних братів Ґрімм, моїх друзів і колег, які ніколи не дізнаються правди. Життя ж Емми краще, ніж більшість людей будь-коли матимуть.
Я не відповів йому. Тепер, коли ми були наодинці, мені нетерпеливилося якомога швидше ввімкнути той пристрій, який я приніс у валізі. (У цьому часі я вдавав із себе британського вченого, що прибув із візитом. Для цього я навіть навчився говорити з характерним для англійців акцентом. Американець викликав би надто багато запитань про індіанців і рабство.) Коли ми з Тарасмундом гостювали у вестготів, я зустрівся з Ульфілою. Я записав нашу зустріч, як то робив завжди, коли траплялася подія, що становила особливу цікавість для нашого дослідження. Ґанц, певна річ, захоче поглянути на головного константинопольського місіонера, апостола готів, чий переклад Біблії до появи подорожей у часі фактично був єдиним джерелом знань про їхню мову.
З’явилася голограма, і враз уся кімната — люстра, книжкові шафи, тогочасні меблі в стилі, відомому мені як ампір, погруддя, обрамлені гравюри й олійні картини, фаянсовий посуд, шпалери з китайським візерунком, завіси каштанового кольору — усе перетворилося на таємничу темряву довкола багаття. Відчужено я дивився на самого себе — на Мандрівця.
(Записувальні пристрої крихітні й працюють на молекулярному рівні, автоматично фільмуючи все довкола. Мій записувач — один із кількох, які я прихопив із собою, — був схований у списі, який я прихилив до дерева. Прагнучи зустрітися з Ульфілою у неформальному, так би мовити, оточенні, я спланував маршрут таким чином, щоб перетнутися з ним, коли і моя, і його ватаги подорожували землями, які римляни, поки не пішли звідти, називали Дакією і які в мій час відомі як Румунія. Після взаємних запевнень у мирних намірах мої остготи та його візантійці напнули намети й розділили хліб-сіль.)