Лісову галявину темною стіною обступали дерева. Дим від вогнища здіймався вгору й застилав зорі. Раз по раз пугукала сова. Ніч була тепла, але на траві вже виблискувала холодна роса. Чоловіки, окрім нас із Ульфілою, схрестивши ноги, сиділи біля вогню. Місіонер у проповідницькому запалі був підвівся, а я не міг допустити перед іншими, щоб він вивищувався наді мною. Ті дивилися на нас, слухали й крадькома креслили в повітрі знаки сокири або хреста.
Вульфіла, як його звали насправді, попри своє «вовче» ім’я[138], був невисокий на зріст, але кремезний, із м’ясистим носом, який він успадкував від своїх каппадокійських предків, узятих готами в полон під час набігу в 264 році. Згідно з договором 332 року він вирушив до Константинополя як заручник і як посланець. Зрештою до вестготів він повернувся вже місіонером. Віру, яку він проповідував, Нікейський собор не підтримав — Ульфіла тримався аскетичного вчення Арія[139], яке було відкинуте як єресь. Попри це він ішов у авангарді християнського воїнства, провіщаючи новий день.
— …Ні, не личить нам просто обмінятися історіями про свої мандри, — сказав священник. — Як відокремити-бо їх від нашої віри? — Голос його був м’який і розважливий, а погляд, якого він не спускав з мене, — гострий. — Ти не звичайний чоловік, Карле. Я бачу це ясно в тобі і в очах твоїх супутників. Не візьми за образу, якщо я запитаю тебе: ти така сама людина, як ми?
— Я не злий дух, — відповів я.
Чи то справді був я, що височів над готським місіонером, — худорлявий, сивий, загорнутий у плащ, приречений на знання майбутнього й упокорений перед цим знанням? Невже та постать у вітряній пітьмі — це справді я? Цього вечора, за півтори тисячі років після тої ночі, мені здавалося, немовби то був хтось інший, може, справжній Водан, вічний блукалець.
— Тоді ти не злякаєшся стати зі мною до суперечки, — палко вигукнув Ульфіла.
— Який у цьому сенс, священнику? Тобі добре відомо, що готи не тримаються Книги. Вони шанують Христа в його землях, вони часто так чинять. А ось ти ніколи не вшанував Тіваза в його володіннях.
— Ні, бо Господь заборонив нам шанувати інших богів, опріч нього. Ми повинні молитися лише Богові-Отцю. Синові ж слід віддавати належну повагу, авжеж, але природа Христа… — і Ульфіла заходився проповідувати.
Це не було гучне пустослів’я. Місіонер добре знався на справі. Він говорив спокійно, розважливо, ба навіть з гумором; не вагаючись, звертався до язичницьких образів, але не намагався викласти більше, ніж базові основи свого вчення, відразу відводячи розмову в інший бік. Я бачив, як мої люди замислено кивають. Аріанство більше пасувало їхнім звичаям і вдачі, ніж католицизм, про який їм однаково нічого не відомо. Саме цю форму християнства врешті-решт приймуть усі готи, що згодом спричинить не одне століття клопотів.
Я не надто добре показав себе. Але ж як я міг щиро захищати язичництво, у яке не вірив і яке поступово занепадало? З іншого боку, коли вже так міркувати, захищати Христа я теж не міг…
У 1858 році мої очі шукали Тарасмундове юне обличчя, на якому проступало так багато милих рис Йоріт…
— А як просувається літературне дослідження? — запитав Ґанц, коли запис закінчився.
— Непогано, — відказав я, втікаючи від важких думок до роботи. — Кілька нових віршів, рядки з яких, вочевидь, пізніше перетворилися на рядки з «Відсіта» й «Вальтере». Якщо бути точнішим, вони з’явилися з часу битви на березі Дніпра… — Серце защеміло, але я дістав нотатки, аудіо- та відеозаписи й повів розповідь далі.
344–347 роки
Того самого року, коли Тарасмунд повернувся до Георота і взяв до своїх рук провід над тервінгами, Ґеберіх помер в осідку своїх прабатьків у Високих Татрах. Королем остготів став його син Германаріх.
Наприкінці наступного року до Тарасмунда з великим і багатим почтом прибула його наречена Ульріка, донька короля вестготів Атанаріха. Весілля їхнє запам’яталося надовго: учта тривала цілий тиждень; наїдки, напитки, дарунки, розваги й молодецькі ігрища — сотням гостей не бракувало нічого.
139