— Яка це мова?
— Отака, — Стейн перейшов на англійську з дивним акцентом, яка, утім, була впізнаваною для вуха людини з двадцятого століття. — Йа х’чу знати, звідки ви й з року йако’о, шчо вам тут тре’а. К’жіть факти, бо сп’лю вас.
Еверард похитав головою.
— Ні, — відповів він ютською. — Я не розумію.
Вітком метнув на нього погляд і змовчав, готовий підтримати гру американця. Еверардів мозок гарячково працював, патрульний знав: найменша помилка — і на них чекає смерть. Відчай додав йому зухвальства.
— Нашими днями говоримо так… — і він затарабанив мексикано-іспанською говіркою, калічачи слова, як тільки міг.
— Ага… отже, латина! — Стейнові очі зблиснули, а бластер затремтів у його руці. — З якого ви часу?
— Двадцяте століття після Христа, а край наш зветься Ліонесс[20], він лежить за західним океаном…
— Америка! — видихнув чоловік. — Вашу землю коли-небудь звали Америкою?
— Ні, не тямлю, про що ви кажете.
Стейном аж затрусило. Опанувавши себе, він запитав:
— Ви знаєте мову римлян?
Еверард кивнув.
Стейн нервово розсміявся.
— Тоді розмовляймо нею. Коли б ви знали, як мене вже нудить від місцевого ґелґання… — Латина його була трохи калічена — вочевидь, Стейн вивчив її вже в цьому столітті, — але достатньо вільна. Він помахав бластером. — Вибачайте за негостинність. Я мушу бути обережним.
— Звісно, — відказав Еверард. — Забув відрекомендуватися… мене звати Менцій, а мого друга Ювенал. Ми прибули з майбутнього, як ви вже здогадалися; ми історики, а в нашій добі щойно винайшли подорожі в часі.
— Власне кажучи, я Рожер Штайн з 2987 року. Ви… чули про мене?
— Ще б пак! — вигукнув Еверард. — Ми й вирушили в минуле на пошуки легендарного Стейна, який, схоже, відіграв чи не ключову роль в історії світу. Ми підозрювали, що він може бути peregrinator temporis, себто мандрівник у часі, а тепер знаємо це напевно.
— Три роки… — Штайн пустився схвильовано ходити по кімнаті, розмахуючи бластером; однак він був надто далеко, щоб спробувати зненацька напасти на нього. — Три роки я вже тут. Якби ви тільки знали, скільки безсонних ночей я провів, коли лежав і думав, чи вдасться мені це все… Скажіть-но, ваш світ об’єднався?
— Світ і планети, — відповів Еверард. — Уже давно.
У душі патрульний тремтів. Його життя залежало від того, чи зможе він здогадатися, якими були Штайнові плани.
— Ви вільні?
— Так. Себто править імператор, але люди обирають сенат, і той видає закони.
Гном’яче обличчя Штайна перемінилося: на ньому з’явився трохи не святобливий вираз.
— Усе, як я мріяв, — прошепотів Штайн. — Дякую вам.
— Ви прибули сюди зі своєї епохи, щоб… творити історію?
— Ні, — мовив Штайн. — Щоб змінити її.
Слова посипалися з нього, немовби він давно хотів виговоритися, але не міг.
— Я також історик. Випадково я зустрівся з чоловіком, який стверджував, буцімто він торговець із місяців Сатурна, але я колись жив там і відразу збагнув, що він бреше. Я вирішив дізнатися правду. Виявилося, що це мандрівник у часі з далекого-далекого майбутнього. Щоб ви розуміли: доба, в якій я жив, була жахливою, а як історик-психограф я розумів, що війна, бідність, тиранія, які стали нашим прокляттям, постали не через якесь вроджене зло, притаманне людству, а лише як наслідок певних причин. Машинні технології виникли у світі, поділеному на ворожі табори, а війни ставали дедалі більш руйнівними й масштабними. Періоди миру були, навіть досить тривалі, але хвороба ця пустила надто глибоке коріння, конфлікт зробився невіддільною частиною нашої цивілізації. Мою родину було знищено під час Венеріанського рейду, я не мав чого втрачати. Я заволодів машиною часу після того, як… усунув її власника. Я міркував так: найбільша помилка сталася за Темних віків. Рим об’єднав величезну імперію, що перебувала в мирі, а з миру завжди може постати справедливість. Але, зробивши це, Рим себе виснажив і тепер розпадався. Варвари, що вдиралися на територію імперії, були повні наснаги, вони могли багато чого здійснити, проте розкіш їх швидко зіпсувала. Але є ще Англія. Вона ізольована від загнилого римського суспільства. Германці, що прибувають до неї, — брудні мугирі, але дужі й сповнені бажання вчитися. В історії мого світу вони просто стерли з острова бритську цивілізацію, а потім їх самих, розумово безпорадних, поглинула нова цивілізація — цивілізація зла, — яка називалася західною. Я ж прагнув, щоб історія пішла кращою дорогою. Це було нелегко. Ви навіть не уявляєте, як важко вижити в чужій епосі, доки її не пізнаєш, хай навіть у тебе й буде новітня зброя і цікаві подарунки для короля. Але тепер у мене є Генґістова повага й дедалі більша довіра бритів. Я зможу об’єднати два народи у війні проти піктів[21]. Англія буде єдиним королівством, опертим на сакську міць і знання римлян, досить потужне, щоб дати відсіч будь-яким загарбникам. Від християнства, певна річ, нікуди не подітися, але я подбаю, щоб це було правильне християнство, те, яке навчатиме й цивілізуватиме людей, а не сковуватиме їхній розум. За якийсь час Англія набере достатньої сили, щоб почати завоювання європейського континенту, а згодом — і всього світу. Я зостануся тут доти, доки не створю військового союзу проти піктів, а потім зникну, але пообіцяю повернутися пізніше. Якщо я з’являтимуся, скажімо, що п’ятдесят років протягом наступних кількох століть, то стану легендою, богом, який пильнуватиме, щоб люди не звернули з правильного шляху.