На прохання онука Мандрівець сам благословив молодих і при світлі смолоскипів привів Ульріку до горішнього покою, де на неї чекав наречений.
Були й такі — не з племені тервінгів, — хто шепотівся, буцімто Тарасмунд поводиться зарозуміло, наче уявив себе чимось більшим, ніж простий данник свого короля.
Невдовзі після весілля молодий вождь мав вирушити в похід. Герули напали на готське узграниччя, і щоб відкинути їх, а разом і спустошити ворожі землі, довелося провоювати цілу зиму. Ледве війна скінчилася, як наспіла звістка, що Германаріх скликає до себе всіх готських вождів.
Зустріч виявилася корисною. Були погоджені задуми майбутніх завоювань та інші важливі речі. Германаріх перебирався з усім своїм двором на південь, де проживала більшість його народу. З королем вирушило багато його ґрейтунгів, вождів племен та їхніх воїнів. Барди не шкодували слів, щоб оспівати той славетний переїзд, і невдовзі Мандрівець зміг почути їхні нові творіння.
Тим-то минуло чимало часу, перш ніж Ульріка увійшла в тяж. Одначе, коли Тарасмунд повернувся до неї, то хутко наповнив їй лоно, і то як слід. Ульріка казала жінкам, що дитина, звичайно, буде мужеської статі й у майбутньому заживе слави не меншої, ніж його предки.
Вона народила сина зимової ночі — одні казали, що родиво минулося легко, інші переконували, що Ульріка насміхалася над болем. Георот святкував. Щасливий батько розіслав усім запросини на учту з нагоди йменин.
То була бажана зміна в одноманітній понурості зими, яку порушувало хіба що свято Йоль[140]. Люди стікалися до Георота звідусіль. Серед них були й такі, що мали на меті перемовитися кількома словами з Тарасмундом наодинці. Вони тримали злість на короля Германаріха.
Світлицю було оздоблено вічнозеленим віттям, плетивом, лощеним металом, римським склом. Хоча й надворі, над засніженими полями, ще панував день, у довгій залі палали світильники. Убрані в найкращі свої одежі найперші мужі племені разом зі своїми жонами оточили колом трон, на якому в колисці лежало дитя. Простіший люд, діти й собаки громадилися вздовж стін. Солодкий запах сосни й медового трунку насичував повітря й туманив голови присутнім.
Тарасмунд виступив уперед. У його руках була священна сокира, яку належало тримати над сином, прохаючи Донарового благословення. Поруч Ульріка несла глек з водою із джерела Фрії. Ніхто не бачив раніше, щоб такі обряди чинили для когось іншого, окрім як для первістка з королівського дому.
— Ми зібралися… — почав був Тарасмунд і раптом урвався. Усі погляди обернулися до дверей, і залою, наче хвиля, прокотився гомін. — О, я сподівався! Вітаємо тебе!
Постукуючи списом об долівку, Мандрівець неспішно підійшов до колиски й нахилив сиву голову над дитиною.
— Наречи його йменням, велителю! — попросив Тарасмунд.
— Яке це має бути ймення?
— Імення з роду його матері, щоб ще міцніше пов’язати нас із західними готами, — Гатавульф.
Мандрівець ураз завмер і тривалий час стояв непорушно. Нарешті він підвів голову. Криси капелюха кидали тінь на його обличчя.
— Гатавульф, — промовив він упівголоса, немовби сам до себе. — Авжеж, тепер я розумію. — І трохи голосніше додав: — Така воля Вірд. Отже, так тому й бути. Я наречу його цим іменням.
1934 рік
Я вийшов з нью-йоркської бази в холодні й ранні грудневі сутінки й пішки попрямував додому. Прикрашені святковими вогнями вітрини магазинів спокушали різдвяними подарунками, але покупців було небагато. На вітряних перехрестях цигикали щось музиканти «Армії Спасіння»[141], теленькали дзвіночками Санта-Клауси, збираючи пожертви на доброчинність, а сумні продавці пропонували купити те чи те. У готів не траплялося Великої депресії, подумав я. Хоча й втрачати їм було не так багато. Матеріальних цінностей — то точно. Духовних — хто знає. Про це не мені судити, хоча я чимало набачився в людській історії, а скільки ще доведеться побачити…
Лорі почула мої кроки на сходовому майданчику й відчинила двері. Ми узгодили день мого повернення заздалегідь, щоб зустрітися, коли вона приїде з Чикаго, де відбувалася виставка її картин. Дружина міцно мене обійняла.
Ми зайшли досередини, і її радість пригасла. Ставши посеред вітальні, вона стиснула обидві мої долоні, якусь хвилю мовчки дивилася на мене, а тоді тихо запитала:
— Що негаразд цього разу?
— Те, що я мав би передбачити, — відказав я похмуро, відчуваючи на серці тягар. — Як твоя виставка?
141