— Добре, — діловито відповіла вона. — Власне кажучи, дві картини вдалося продати за чималеньку суму. — І знову стурбовано додала: — Та не про це мова. Сідай, я принесу тобі чогось випити. Господи, ти маєш такий вигляд, наче тебе добряче відлупцювали.
— Зі мною все гаразд. Немає потреби клопотатися біля мене.
— А може, я відчуваю таку потребу. Ти ніколи про це не думав? — Лорі посадила мене в моє улюблене крісло. Я тяжко сів і втупився у вікно. У гарячковому танку на підвіконні, на порозі ночі, мерехтіли вуличні вогні. З радіоприймача линув різдвяний спів: «О мале місто Віфлеєм…»[142]
— Роззуйся! — гукнула Лорі з кухні.
Я так і зробив і лише тоді відчув, що справді повернувся додому. Неначе той гот, що знімає з пояса піхви з мечем.
Лорі принесла дві склянки віскі з лимоном. Перш ніж сісти навпроти, вона притулилася губами до мого чола.
— Я рада, що ти вдома, — промовила вона. — Завжди рада.
Ми піднесли келихи й надпили.
Вона терпляче чекала, доки я буду готовий розповісти.
Я випалив одним духом:
— Гамдір народився.
— Хто?
— Гамдір. Він і його брат Серлі загинуть, коли намагатимуться помститися за сестру.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — О Карле, милий!
— Первісток Тарасмунда й Ульріки. Насправді його ім’я Гатавульф, але неважко простежити, як за кілька століть на півночі воно зміниться на Гамдір. А наступного сина вони хочуть назвати Солберном. Час теж збігається. Ці двоє будуть молодими хлопцями… були… коли… — Я не міг говорити далі.
Лорі потягнулася до мене й торкнулася рукою. Відтак рішучим тоном промовила:
— Ти не мусиш проходити через усе це, Карле.
— Що? — Від здивування я на якусь мить навіть забув про біль. — Певно, що мушу. Це моя робота, мій обов’язок.
— Твоя робота — дослідити, що лягло в основу пісень і переказів. А не відстежувати те, що відбувалося насправді. Перестрибни в майбутнє, любий. Нехай… Нехай, коли ти знову повернешся туди, Гатавульф уже буде мертвий.
— Ні!
Я усвідомив, що кричу. Відтак зробив чималий пекучий ковток скотчу, змусив себе поглянути дружині просто в очі й промовив рівним голосом:
— Я думав про це. Повір мені, я думав. Але не можу. Я не можу покинути їх.
— Але допомогти їм ти також не можеш. Усе визначено наперед.
— Ми не знаємо достеменно, що станеться… сталося. Може, мені вдасться… Ні, Лорі, прошу тебе, не кажи більше нічого.
Вона зітхнула.
— Що ж, я розумію. Ти був із ними протягом цілих поколінь, бачив, як вони народжувалися, жили, страждали й помирали. Але для тебе минуло не так багато часу.
«Для тебе спогади про Йоріт ще не вицвіли», — мабуть, подумала вона, але не сказала.
— Гаразд, Карле, роби, що мусиш. Поки мусиш.
Мені бракувало слів, щоб відповісти: я відчував, як боляче їй самій.
Лорі всміхнулася ламкою усмішкою.
— Але ж тепер ти у відпустці, — сказала вона. — Відклади свою роботу. Я вчора купила невеличку ялинку. Може, ми разом вберемо її, після того як я зготую смачнючу вечерю?
«Мир на землі, людям добро Всеблагий цар шле із небес…»
348–366 роки
Атанаріх, король західних готів, ненавидів Христа. Він міцно тримався богів своїх предків і побоювався церкви, яку вважав підступним поплічником Римської імперії. «Дайте їй лишень час підточити нас, — казав він, — і не зглянетесь, як будете гнути коліна перед римськими правителями». Тим-то він підбурював людей проти церковників, відмовляв родичам убитих християн, коли ті приходили правити вергельд, і зрештою проштовхнув на Великому фолькмоті закон, який дозволяв безкарно вбивати християн. Якби спалахнули пристрасті, їх винищили б усіх. Так собі думав король. Зі свого боку, хрещені готи, яких на той час уже було немало, гуртувалися докупи й казали, що їхня доля в руках Господа Саваота.
Єпископ Ульфіла назвав їх нерозумними. «Авжеж, мученики стають святими, — погодився він, — але тільки завдяки живим вірянам Слово Боже пробуває на цьому світі». Він домігся від імператора Констанція дозволу для своєї пастви переселитися до Мезії[143]. Переправивши християн через Дунай, Ульфіла допоміг їм оселитися біля підніжжя Гемських гір[144], де вони згодом стали мирними пастухами й хліборобами.
Коли звістка про це дісталася Георота, Ульріка голосно розсміялася:
— Отже, батько нарешті позбувся їх!
Та радість її була передчасною. Наступні тридцять з лишком років Ульфіла ретельно обробляв свій виноградник. За ним на південь пішли не всі вестготи-християни. Дехто лишився, серед них і вожді, достатньо сильні, щоб захистити себе й своїх одноплеменців. Вожді ці вітали в себе місіонерів, старання яких приносили добрі плоди. Переслідування з боку Атанаріха змусили християн шукати собі власного ватажка. Вони знайшли його в особі Фрітіґерна, також представника королівського роду. Хоча до відвертої війни ніколи не доходило, сутичок між двома таборами не бракувало. Молодший, а невдовзі й багатший за свого суперника через прихильність до нього римських торговців, Фрітіґерн з роками навернув до Христа чимало західних готів — ті переходили до нової віри хоча б тому, що це обіцяло зиск у майбутньому.
142
143