Остготів усе це майже не зачепило. Серед них також зростала кількість християн, але повільно й без непотрібних клопотів. Королю Германаріху було байдуже що до богів будь-якого штибу, що до того світу. Він прагнув загарбати якомога більше на цьому.
Його війни переорали Східну Європу вздовж і впоперек. За кілька років жорстоких походів він розбив герулів. Ті, хто не схотів підкоритися, переселилися на захід і приєдналися до племен, які мали таку саму назву. Далі Германаріх напав на естів і венедів[145]: ті стали для нього легкою здобиччю. Не наситившись, він повів своє військо на північ, за межі тих країв, на які його батько наклав данину. Врешті його владу визнали всі землі від Ельби до гирла Дніпра.
У цих походах Тарасмунд зажив собі слави й чималого багатства. Одначе йому не подобалося жорстке управління короля. На фолькмотах він часто говорив не лише від свого племені, але й від інших, обстоюючи їхні давні права. Германаріху тоді, хай і неохоче, доводилося поступатися. На ту пору тервінги були надто могутні — чи то він сам не досить могутній, — щоб сваритися з ними. До того ж багато готів побоялися б здійняти меча проти роду, дивний засновник якого досі час від часу навідувався до своїх нащадків.
Мандрівець прибув, коли нарікали йменням третього сина Тарасмунда й Ульріки, Солберна. Другий помер у колисці, але Солберн, як і його старший брат, ріс дужий і ладний. Четвертою народилася дівчинка, яку назвали Свангільд. На її учту Мандрівець також завітав, але ненадовго й після того не з’являвся багато років. Свангільд виросла вродлива на вид, весела й добра на вдачу.
Ульріка, з великими проміжками, народила ще трьох дітей, але ніхто з них довго не прожив. Тарасмунд рідко бував удома: він воював, торгував, радився з достойниками, порядкував тервінгами в їхніх щоденних справах. Коли ж повертався, то радніше проводив ночі з Ерелівою, наложницею, яку взяв невдовзі після народження Свангільд.
Вона не була рабинею, не була й низького роду, доводилася-бо донькою заможному поселянинові, а з материного боку походила від Віннітара й Салваліндіс. Тарасмунд зустрів її, коли своїм щорічним звичаєм об’їжджав одноплеменців, щоб дізнатися про їхні радості й турботи. Він загостився в домі Ерелівиного батька й багато часу проводив з нею. Опісля від Тарасмунда прибули посланці, запрошуючи Ереліву до нього. Вони привезли її батькам багаті дарунки, а також запевнення, що Тарасмунд берегтиме честь дівчини, а родини відтепер єднатиме міцний зв’язок. Від таких пропозицій нелегко відмовитися, а що дівчина сама бажала цього, то за кілька днів вирушила з Тарасмундовими людьми.
Вождь дотримав свого слова й оточив її ласкою і турботою. Коли вона народила йому сина, Алавіна, він справив йому таку саму щедру учту, як і для Гатавульфа й Солберна. У Ереліви знайшлося ще кілька дітей, але всіх їх малими забрала хвороба. Тарасмунд, проте, не перестав дбати за неї.
Ульріка лютилася. Не через те, що її чоловік мав другу жінку. Так чинили більшість готів, що могли собі це дозволити, і це була аж ніяк не перша його коханка. Дружину вождя бісило те місце, яке посіла Ереліва, — друге після неї в господі й перше в Тарасмундовому серці. Ульріка була надто горда, щоб починати війну, яку їй було не виграти, але почуттів своїх вона не приховувала. Вона охолола до Тарасмунда, навіть коли він приходив до її ліжка. Зрештою він став робити це дедалі рідше, та й то лише тому, що сподівався мати більше дітей.
Під час тривалих Тарасмундових відлук Ульріка аж із себе пнулася, щоб допекти Ереліві й ушпигнути її. Дівчина червоніла, але зносила все мовчки. Вона здобула собі друзів. А ось владна Ульріка лишилася на самоті й через це дедалі більше опікала своїх синів, які зробилися дуже близькі з нею.
Попри це, юнаки вони були завзяті й швидко опановували все, що випадало тямити чоловікові. Хай куди вони приходили, усюди їх радо вітали. Були різні: Гатавульф — запальний, Солберн — більш задумливий, та поєднувала їх щира приязнь. Що ж до їхньої сестри Свангільд, усі тервінги — серед них і Ереліва з Алавіном — любили її.
145