— Не забаримося, — підтвердив його брат. — І це не лише питання честі. Поки що король утримується від ворожих дій, та це не таємниця, що він нас не любить. Якщо ми заживемо собі неслави боягузів чи лінюхів, а згодом Германаріх нам загрожуватиме, хто тоді стане опліч нас?
Мандрівець, здавалося, засмутився більше, ніж можна було очікувати. Урешті він сказав:
— Що ж, Алавінові буде дванадцять — він надто юний, щоб вирушити в похід разом з вами, але вже достатньо дорослий, щоб подорожувати зі мною. Нехай він піде.
Брати дозволили, і Алавін аж нетямився з радості. Споглядаючи, як він ходить колесом, Мандрівець похитав головою і пробурмотів:
— Як він схожий на Йоріт! Та, зрештою, це й не дивно: він походить від неї що з батькового боку, що з материного.
Обернувшись до Гатавульфа, він різко запитав:
— Ти і Солберн добре ладнаєте з ним?
— Звісно. А чого ж! — спантеличено відказав вождь. — Він славний хлопець.
— Ви з ним не сваритеся?
— Хіба що іноді, коли до цього доводить його запальна вдача. — Гатавульф погладив свою ще юнацьку шовковисту борідку. — Авжеж, наша мати дихає злом на нього. Вона завжди плекала проти нього образу. Та хай там що базікають усякі дурні, вона не тримає своїх синів на повідці. Якщо ради її видаються нам мудрими, ми до них дослухаємося. А як ні, то й ні.
— Бережіть старанно ту доброту, яку маєте поміж себе. — Мандрівець, здавалося, не радив чи наказував, а благав. — Вона так рідко трапляється на цьому світі.
Він дотримав слова й повернувся навесні. Гатавульф спорядив Алавіна в дорогу, забезпечив кіньми, супутниками, золотом, а також шкурами на торгівлю. Мандрівець показав цінні дари, які приніс і які мали допомогти їм порозумітися в далеких землях. Вирушаючи в путь, він міцно обійняв обох братів та їхню сестру Свангільд.
Ті довго стояли й проводжали очима валку. Алавін здавався таким маленьким, а його розмаяне волосся — таким блискучим проти сивочолої постаті в синьому плащі поруч із ним. Брати не висловили вголос того, що спало їм на думку: як сильно нагадує ця картина те, що Водан — бог, який забирає із собою душі померлих.
А втім, минув рік, і всі повернулися живі-здорові. Алавін витягнувся, голос його став грубіший, і хлопець аж палахкотів, розповідаючи про все те, що він бачив, чув чи робив.
Гатафульф і Солберн мали новини не такі приємні. Війна з гунами минулого літа не була переможною. Степовики, що завдяки своєму вмінню їздити верхи й використанню стремен завжди були лютими воїнами-кіннотниками, тепер ще й навчилися слухатися наказів тямущих ватажків. Вони не перемогли готів у жодній з битв, а проте завдали їм тяжких втрат, і сказати, що гуни програли, також не можна було. Виголодніле, виснажене підступними наскоками Германаріхове військо врешті-решт змушене було без здобичі плентатися додому безкрайніми степами. Цьогоріч король уже не вибереться в новий похід: він просто не зможе.
Тому люди, щоб відволіктися від тяжких думок, залюбки слухали Алавіна, збираючись щовечора за кухлем елю. Його оповіді про казкові римські землі розбурхували уяву. Часом, однак, Гатавульф і Солберн супилися, Рандвар і Свангільд здивовано перезиралися, а Ульріка сердито чмихала. Чому Мандрівець обрав саме такий шлях?
Він не повів своїх людей спершу морем до Константинополя, як тоді, коли подорожував з Тарасмундом. Натомість цього разу вони подалися суходолом до вестготів, у яких гостювали кілька місяців. Тервінги засвідчили свою повагу язичникові Атанаріху, але частіше бували при дворі християнина Фрітіґерна. Справді-бо, останній був не лише молодший за свого суперника, але й мав тепер більше підданців, тимчасом як Атанаріх далі переслідував християн на землях, що лишалися під його владою.
Діставши нарешті дозвіл перетнути кордон з імперією, тервінги переправилися через Дунай і опинилися в Мезії, де знову затрималися серед хрещених готів, яких там оселив Ульфіла. Мандрівець заохочував Алавіна, щоб той шукав собі приятелів і серед них. Згодом вони відвідали-таки Константинополь, але ненадовго. Більшість того часу Мандрівець провів, пояснюючи юнакові римський уклад життя. Пізньої осені вони знову подалися на північ і перезимували при дворі Фрітіґерна. Вестгот хотів охрестити їх, і Алавін мало не піддався після величних церков та інших див, які побачив на берегах Золотого Рогу[146], та зрештою все ж ввічливо відмовився, пояснивши, що не хоче сварки з братами. Фрітіґерн не образився й лише відказав: «Нехай скоро настане той день, коли для тебе все переміниться». Навесні дороги підсохли, і Мандрівець привів юнака та його супутників додому. Після чого полишив Георот.
146