Еверард клацнув запальничкою. Я аж здригнувся від несподіваного звуку.
— Кажу ж: петлі можуть бути дуже підступними, — повторив він. — Я докладніше ознайомився з твоїм випадком: мене непокоїло відчуття, що щось тут не так. Я не лише перечитав твої звіти, які, до речі, цілком задовільні, але неповні. Хоча тут мало твоєї провини. Навіть якби ти мав більше досвіду, то, мабуть, прогледів би ймовірні наслідки, тому що був тісно пов’язаний з подіями. Мені ж довелося зануритися з головою у ту добу й проштудіювати її вздовж і впоперек, знову й знову, аж доки нарешті я все збагнув.
Він глибоко затягнувся люлькою.
— Технічні деталі справи можемо знехтувати, — повів він далі. — Суть полягає в тому, що твій Мандрівець став постаттю куди значнішою, ніж ти це усвідомлюєш. Видається, що чимало поем, переказів, легенд, які століттями передавалися з вуст в уста, змінювалися, перехрещувалися, впливали на життя людей, — чимало з них завдячують йому своїм виникненням. Не міфічному Воданові, а людині, яка фізично була присутня там, себто тобі.
Я вже бачив, що він хилить до цього, і приготував відповідь.
— Цей ризик був прорахований ще від початку. Таке трапляється. Це не катастрофа, якщо виникає такий зворотний зв’язок. Завдання нашої команди — відстежити фольклор, усний і писемний. Що надихнуло на його створення — не має значення для дослідження. Як і для подальшої історії… байдуже, жив протягом якогось часу чи ні той чоловік, що його певні особи взяли за одного зі своїх богів… якщо чоловік цей не зловживає своїм становищем. — Я завагався. — Хіба не так?
Еверард зруйнував мою кволу надію.
— Не обов’язково. Не у твоєму випадку, це точно. Розумієш, причинно-наслідкова петля, яка зароджується, завжди небезпечна. Вона може викликати резонанс, і зміни в історії стануть множитися катастрофічно. Єдиний спосіб не допустити цього — замкнути петлю. Змій Уроборос[147], що кусає себе за хвіст, не може пожерти більше нічого.
— Але… Менсе, я ж відпустив Гатавульфа й Солберна на смерть… Так, визнаю, я намагався запобігти цьому: гадав, що загалом для людства це не має жодного значення. Але мені не вдалося. Навіть у такій дрібниці континуум непіддатливий.
— Звідки ти знаєш, що тобі не вдалося? З’являючись серед своїх нащадків протягом кількох поколінь, ти зробив більше, ніж просто передав їм свої гени. Присутність Водана підбадьорювала їх, спонукала на великі вчинки. І ось тепер результат вирішальної битви з Германаріхом видається дуже непевним. Якщо повсталі віритимуть, що Водан на їхньому боці, то цілком можуть узяти гору.
— Що? Ти маєш на увазі… О, Менсе!
— Цього не повинно статися, — мовив він.
Нестерпний біль наринув ще сильніше.
— А чому ні? За кілька десятиліть, а тим паче за півтори тисячі років нікому не буде діла до того, хто переміг.
— Та ні, тобі й твоїм колегам буде діло, — співчутливим, однак невблаганним голосом промовив він. — Ти вирушив у минуле, щоб дослідити, звідки бере початок конкретний переказ про Гамдіра й Серлі, пригадуєш? А ще ж є ті, хто складав «Едди», творив саги і бозна-скільки усних оповідачів — усіх їх торкнеться зміна, нехай і злегка, але загальний підсумок може виявитися значним. Однак головна проблема полягає в тому, що Германаріх — це історична особа, помітна постать своєї доби. Те, коли він помер і як, зафіксовано історією. А події, що сталися відразу по його смерті, струсонули світ. Ні, це не легенькі брижі на поверхні річки. Це могутній вир, що зароджується. Ми мусимо його спинити, і єдиний спосіб це зробити — завершити причинно-наслідкову петлю, замкнути коло.
Я вимовив — не горлом, не язиком — самими лише губами безглузде, непотрібне:
— Як?
Бверард виголосив присуд:
— Ти собі навіть не уявляєш, як мені шкода, Карле. Та в «Сазі про Вельсунгів» розповідається, що Гамдір і Серлі майже перемогли, коли невідь-чому з’явився Одін і зрадив їх. Це був ти, Карле. Не хто інший, як ти.
372
Лише недавно споночіло, і ледь щербатий місяць ще не встиг підбитися вгору. Зорі кидали тьмаве світло на пагорби і байраки, де залягли тіні. Каміння починало блищати росою. Було холодно й тихо — лише барабанний дріб багатьох кінських копит стугонів у повітрі. Здіймаючись і спадаючи, наче хвилі в розбурханому морі, зблискували наконеччя списів і шоломи.
Король Германаріх бенкетував разом із синами й більшістю воїнів у найпросторіших своїх палатах. Полум’я жахтіло, сичало й потріскувало в жолобинах.
147