Мейнвезерінг, як і обіцяв, чекав на нього разом з охоронцями. Очільник відділення стурбувався, побачивши лише одного патрульного в закривавленій одежі, але Еверард заспокоїв його, доповівши про все, що сталося.
Потім американець помився, перевдягнувся й склав повний звіт секретареві. На цей час Вітком уже мав би під’їхати в кебі, але його досі не було. Мейнвезерінг з допомогою радіо зв’язався зі складом, потім обернувся до Еверарда й мовив, насупившись:
— Він ще не прибув. Може, щось пішло не так?
— Навряд чи. Ці машини працюють безвідмовно. — Еверард закусив губу. — Не збагну, в чому річ. Може, він неправильно зрозумів мене й вирушив натомість до свого 1947 року.
Після обміну повідомленнями виявилося, що у своєму році Вітком також не дав про себе знати. Еверард і Мейнвезерінг пішли випити чаю. Коли вони повернулися, про Віткома досі не було ні слуху ні духу.
— Мабуть, слід повідомити польових агентів, — мовив Мейнвезерінг. — Що скажеш? Вони швидко його знайдуть.
— Ні. Зачекайте.
Еверард стояв, розмірковуючи. Уже протягом якогось часу в нього визрівала жахлива підозра.
— Ви маєте якийсь здогад?
— Щось таке. — Еверард заходився скидати своє вікторіанське вбрання. Руки його тремтіли. — Нехай принесуть мій одяг з двадцятого століття, гаразд? Можливо, мені вдасться розшукати його самому.
— Патруль потребуватиме попередньої доповіді про ваші плани, — нагадав Мейнвезерінг.
— До дідька Патруль!
6
Лондон, 1944 рік. Рання зимова ніч упала на місто; у темних проваллях вулиць завивав холодний, пронизливий вітер. Десь вибухнуло, загорілося. Над дахами, наче стяги, залопотіли велетенські язики полум’я.
Еверард залишив часоліт просто на вулиці — ніхто не виходив з дому, коли падали бомби, — і став поволі пробиратися крізь морок. Сімнадцяте листопада — тренована пам’ять підказала йому дату. День, коли загинула Мері Нельсон.
Він побачив на розі телефонну будку, зайшов і став гортати довідник. Нельсонів було чимало, але тільки одна Мері, що проживала в районі Стретем. Це, певна річ, була мати. Доньку, либонь, звали так само. Еверард не знав точного часу, коли впала саме та бомба, але були способи дізнатися.
Коли він вийшов із будки, поруч гримнуло і блиснуло. Патрульний упав ницьма, тимчасом як над ним просвистіли уламки скла. Сімнадцяте листопада 1944 року. Молодший за віком Менс Еверард, лейтенант інженерних військ США, перебував тепер десь по той бік Ла-Маншу, навпроти німецьких гармат. Він не міг пригадати точно, де саме, і не став напружувати пам’ять. Це не мало значення. Він знав, що переживе ту небезпеку.
Коли Менс біг до часолета, позаду знову затанцювало полум’я. Він застрибнув на сидіння і здійнявся в повітря. Високо над Лондоном він бачив лише безкрайню темряву, поцятковану спалахами вогню. Вальпургієва ніч[22] — на землі розчахнулося справжнє пекло!
Він добре пам’ятав Стретем: понурі ряди цегляних будинків, в яких мешкали дрібні клерки, зеленярі й механіки — той самий середній клас, що повстав на боротьбу й дав відсіч потузі, яка підкорила всю Європу. Колись там жила така собі дівчина, у 1943 році… Зрештою вона вийшла за іншого.
Низько ширяючи, він намагався відшукати потрібний будинок. Неподалік вибухнув справжній вулкан полум’я. Повітряна хвиля вдарила часоліт, Еверард ледве втримався на сидінні. Він поквапився і, коли прибув на місце, побачив зруйнований дощенту будинок, який палав. Лише за три квартали від помешкання Нельсонів. Він спізнився.
Ні! Патрульний глянув на годинник — рівно 22.30 — і стрибнув на дві години назад. Так само була ніч, але приречений будинок стояв цілий у пітьмі. Ураз, на якусь мить, йому закортіло попередити його мешканців. Але ні. Люди помирали по всьому світу. Він не Штайн, щоб звалювати тягар історії на свої плечі.
Губи його скривилися в посмішці. Еверард зліз із часолета й зайшов на подвір’я. Бісовим данелліанцем він теж не був. Патрульний постукав у двері, йому відчинили. Середнього віку жінка видивлялася на нього в пітьмі. Еверард збагнув, що їй дивно бачити тут американця в цивільному.
— Пробачте, — мовив він. — Ви знаєте міс Мері Нельсон?
— Знаю. А що? — жінка завагалася. — Мері мешкає поблизу. Вона невдовзі має прийти. Ви її друг?
Еверард кивнув.
— Вона послала мене повідомити вас, місіс… е-е…
— Ендербі.
— Так, звісно, місіс Ендербі. Я такий забудькуватий! Отже, міс Нельсон попросила мене переказати, що, на превеликий жаль, не зможе сьогодні зайти. Однак вона дуже просить вас і всю вашу родину прийти до неї о пів на одинадцяту.
22
Ніч із 30 квітня на 1 травня, коли, за повір’ям, відьми злітаються на гору й палять багаття.