Аж ось одного разу на морський берег приїхав Фрей.
— Ньєрдо! Озовися! — гукнув він.
Відповіддю йому був лише плескіт прибою. Тоді Фрей підніс до вуст свій ріг Кликун і подув у нього. Баклани з криками знялися зі шхер. Тоді він видобув меча й ударив плазом по боці бика Землетрясця, на якому сидів. Від ревища бика забили джерела й мертві королі попрокидалися у курганах.
Тоді Ньєрда прийшла до нього. Розгнівана, вона припливла на крижаній брилі, огорнута туманом, тримаючи в руці невід, яким ловила кораблі.
— Як ти насмілився потривожити мене? — жбурнула вона холодні й важкі, наче градини, слова.
— Я хочу взяти тебе за дружину, — відказав їй Фрей. — Твої перса, що сяють здаля, осліпили мене. Я відіслав свою сестру геть. Земля марніє, і вся рость сохне у полум’ї мого жадання.
Ньєрда розсміялася.
— Що можеш дати мені ти, чого немає у мого брата?
— Оселю під високим дахом, — відказав він, — жертвоприношення, тепле м’ясо на тарелях і гарячу кров у кубку, владу над сівбою і жнивом, над зачаттям, народженням і старістю.
— Щедрі дари, — визнала вона. — Та що коли я їх відкину?
— Тоді життя на землі загине й, гинучи, прокляне тебе, — застеріг він. — Стріли мої полетять до коней, запряжених у Колісницю Сонця, і вразять їх. Коли впаде охоплена полум’ям Колісниця, море закипить, а потім застигне від холоду ночі, яка не матиме світанку.
— Ні, — відказала вона, — бо спершу я нарину хвилями на твої володіння й затоплю їх.
Якийсь час вони мовчали.
— Обоє ми сильні, — мовила врешті Ньєрда. — Не руйнуймо світу, що лежить поміж нас. Я прийду до тебе оповесні зі своїм посагом — дощем, і ми разом ходитимемо землею, благословляючи її. Твоїм дарунком мені буде той бик, на якому ти сидиш.
— Цей дар надміру дорогий, — заперечив Фрей. — У бикові спочиває сила, що наповнює земне лоно. Він розкидає ворогів, б’є їх рогами й топче копитами, спустошує їхні поля. Гори тремтять під його ходою.
— Можеш лишити його на суходолі й користатися ним, як і донині, — відказала Ньєрда, — поки він не стане мені потрібен. Але бик буде мій, і врешті-решт я закличу його до себе назавжди. — Помовчавши ще яку хвилю, вона додала: — Щоосені я полишатиму тебе й повертатимуся до свого моря. Але щовесни приходитиму знову. Так буде цього року, і так буде щороку віднині.
— Я сподівався на більше, — мовив Фрей, — але гадаю, якщо ми не об’єднаємося, боги війни матимуться ще вільніше, ніж досі. Одначе судилося так, щоб було по-твоєму. Я чекатиму тебе, коли сонце поверне на північ.
— Я прийду до тебе райдугою, — пообіцяла Ньєрда.
Так було. І так є.
1
З фортечних валів Старого Табору[148] відкривався доволі похмурий краєвид. На сході виблискував обмілілий цьогоріч через посуху Рейн. Германці переправилися через нього без труднощів, тимчасом як судна з припасами для фортець на лівому березі часто сідали на мілину й, перш ніж встигали зрушитися, потрапляли до ворожих рук. Немовби навіть річки, давні охоронці імперії, покинули Рим. Пошерхле листя в лісах на тому березі й у перелісках на цьому вже буріло й починало опадати. Хліба на полях засохли ще до того, як війна перетворила їх не на болото, а на сірий порох, що під бронзовим небом укривав чорні згарища там, де колись стояли людські оселі.
Але тепер земля дала новий врожай: проросли драконові зуби — орди варварів. Кремезні світляві воїни громадилися довкола своїх ознак, принесених зі священних гаїв і кривавих обрядів, — паль або нош із черепами чи грубими різьбленнями ведмедя, кабана, зубра, тура, лося, оленя, рисі, вовка. Призахідне сонце палахкотіло на вістрях списів, умбонах щитів, подекуди на шоломі, ще рідше на кольчузі або кірасі, знятій з убитого легіонера. Більшість варварів ішли в бій без обладунку, в туніці й обтислих ногавицях або ж оголені до пояса, іноді в накинутих на плечі волохатих звіриних шкурах. Вони гарчали, гавкали, репетували, ревли, тупотіли — звуки, що скидалися на перекоти далекого грому, що наближався.
Насправді далекого. Вдивляючись у тіні, що пролягли до ворожого війська, Муній Луперк розгледів довге волосся, стягнуте у вузол на скроні або на тімені. Такі зачіски мали свеви, плем’я із самого осердя германських земель. Свевів було небагато, вочевидь, лише невеличкі ватаги подалися сюди за своїми ватажками-паливодами. Однак це свідчило, як далеко сягнув заклик Цивіліса.
Більшість варварів заплітали свої гриви в коси; декотрі фарбували їх у рудий колір або вкладали так, щоб вони стирчали на ґалльський манір. Це були батави, каннінефати, тунгри, фризи, бруктери та інші місцеві племена — особливо небезпечні, і то не так своєю чисельністю, як тим, що добре знали римську тактику. Ого! А онде загін тенктерів, що скакали на своїх куцих кониках так вправно, наче були кентаврами. Здійняті списи й знамена, до сідел приторочені бойові сокири — повстанська кіннота!
148