«Облиш спогади. Тепер у тебе є нагальніші справи».
Луперк узявся до своїх обов’язків: оглядав, планував, давав вказівки.
Запала ніч. Довкола фортеці запалали величезні вогнища, біля яких бенкетували й упивалися германці, що награбували амфор з вином без ліку. Невдовзі чоловіки затягли своїх хрипких воєнних пісень. Десь позаду пронизливо, наче хижі птахи, скрикували жінки.
Один за одним, ватага за ватагою, варвари спиналися на ноги, хапали до рук зброю і кидалися на мури. У темряві їхні списи, стріли й метальні сокири розтинали тільки повітря. Римляни натомість добре бачили нападників у світлі їхніх же вогнищ. Дротики, пращі, катапульти нищили їхні лави, першими вибиваючи найпомітніших і найвідчайдушніших.
— Та це ж наче полювати на птахів у Єгипті, клянусь Геркулесом! — радісно вигукнув Алет.
— Цивіліс також це бачить, — зауважив Луперк.
Справді, за кілька годин снопи іскор шугнули вгору, блимнули й щезли, коцюби розкинули поліна й вуглі, а черевики й покривала загасили полум’я. Через ці застережні заходи германці, здавалося, знавісніли ще більше. Ніч була безмісячна, а зорі затягнуло імлою. Билися тепер майже наосліп, врукопаш: коли завдаєш удару, почувши якийсь шум або побачивши, що на тебе суне густіша темрява. Легіонери, однак, зберігали дисципліну. Вони кидали з мурів каміння й оббите залізом кілля так влучно, як тільки могли прицілитися. Коли гуркіт і метушня підказували їм, що нападники приставляють драбини, римляни відштовхували їх щитами, а потім метали вниз дротики. Тих, хто діставався нагору, зустрічали мечами.
Десь після півночі битва вщухла. На якийсь час запала майже тиша, не чути було навіть передсмертних стогонів. Германці, незважаючи на небезпеку, порозшукували й позабирали своїх поранених, а римлян при світлі каганців оглядали військові лікарі. Луперк знову піднявся на свій спостережний пост і став дослухатися. Невдовзі він почув чиюсь палку промову, потім крики, потім знову пісню смерті. Легат похитав головою.
— Вони повернуться, — зітхнув Луперк.
У перших променях світанку він побачив облогову башту, що поволі сунула до преторіанських воріт. Її штовхали кілька десятків воїнів, тимчасом як решта нетерпляче тупцювали позаду, а Цивілісів добірний загін чекав осторонь. Луперк мав досить часу, щоб оцінити становище, вирішити, що робити, розставити своїх людей на позиції і налаштувати оборонне знаряддя, яке на його наказ спорудили були солдати й біженці-ремісники.
Облогова башта наблизилася до воріт. Германці залізли в неї, розмахуючи мечами, жбурляючи дротики й каміння і готуючись кинутися на захисників. Легат віддав наказ. Римляни принесли на мури палиці й кілки і під прикриттям щитів і пращників заходилися відштовхувати облогову башту й гатити по ній. Так вони зупинили башту, а тоді взялися її руйнувати. Їхні товариші тим часом зробили вилазку й напали на ворога з обох боків.
Цивіліс послав на підмогу своїх ветеранів. Римські інженери висунули над мурами підйомну балку. Залізні щелепи на кінці ланцюга описали дугу й, стулившись на котромусь германцеві, висмикнули його. Натхненні успіхом, інженери перемістили противаги. Балка зробила півколо, щелепи роззявилися, і їхній бранець упав на землю всередині табору. Там на нього вже чекала обслуга бойової машини[149].
— Полонені! — закричав Луперк. — Мені потрібні полонені!
Підйомна балка сягала по здобич знову й знову. Це був повільний пристрій і незграбний, але водночас новий і незрозумілий для варварів, він пригнічував їхній бойовий дух. Луперк не знав, наскільки сильне сум’яття у ворожих лавах спричинило це знаряддя. Та цього, либонь, достеменно ніхто не міг сказати. Знищення облогової башти й злагоджена атака вишколеної піхоти й без того завдали варварам чималих прикрощів.
Муштровані війська б вистояли, оточили б римлян, які зробили вилазку і яких вони значно переважали числом, і вирубали б до ноги. Але ці ватаги варварів не мали загального командування, окремі ватажки командували лише тими, хто був коло них. Ніхто не знав, що діється на інших ділянках битви. Ті, хто опинився в смертельній скруті, так і не дочекалися підкріплення. Германці були втомлені після довгої безсонної ночі, чимало з них втратили багато крові, але ні їхні товариші, ні боги не прийшли їм на допомогу. Мужність зрадила їх, і вони побігли. Решта орди безладною лавиною кинулася за ними.
— Хіба ми не будемо їх переслідувати? — поцікавився ординарець.
149
Ідеться про толенон — античний облоговий пристрій, що використовував принцип важеля, подібно до колодязного журавля.