Выбрать главу

— Це було б фатальною помилкою. — У Луперка промайнула здивована думка, чому він щось пояснює цьому хлопчакові, замість просто наказати стулити рота. — Вони не запанікували по-справжньому. Бачиш, зупиняються перед річкою. Вожді зберуть їх, а Цивіліс сяк-так поверне до тями. Утім, не думаю, що він дозволить собі ще такі спроби штурму. Він візьме нас в облогу.

«І намагатиметься схилити до зради своїх земляків, які є тут, серед нас, — подумки додав легат. — Але тепер принаймні я можу бодай трохи поспати».

Як же він втомився! Здавалося, голова його повна піску, а замість язика теліпається шкураток.

Та спершу на нього чекали обов’язки. Луперк спустився сходами й пройшов уздовж померію[150] до місця, де підйомна балка скидала свою здобич. Двоє лежали мертві: чи то опиралися надто затято, чи то обслуга перестаралася. Один стогнав і кволо корчився в пилюці. Ноги його не ворушилися: мабуть, зламаний хребет, краще відразу перерізати горло. Ще троє лежали зв’язані під наглядом вартових. Сьомий бранець, також зі зв’язаними зап’ястками й спутаними ногами, стояв прямо. Плечиста постать була споряджена в однострій когорти батавських допоміжних військ.

Луперк спинився перед ним.

— Що скажеш, солдате? — спокійно запитав він.

Губи германця ховалися в заростях бороди й вимовляли латинські слова з гортанним акцентом, але не тремтіли.

— Ви здобули полонених, але це все, що ви здобули.

Легіонер здійняв меч, та Луперк помахом руки спинив його.

— Стеж за своїм язиком, — порадив він бранцеві. — У мене до тебе й твоїх товаришів є кілька запитань. Допоможете мені, і з вами поведуться не так жорстко, як мали б.

— Я не зраджу свого володаря, хай що ви мені робитимете, — мовив батав. Він був такий виснажений, що ці викличні слова прозвучали безживно. — Нехай за свідків мені стануть Воєн, Донар і Тів.

«Їхні головні боги — Меркурій, Геркулес, Марс. Принаймні так ми, римляни, ототожнюємо їх. Та це не має значення. Думаю, він твердий у своєму слові і його не зламати тортурами. Але, звісно, треба спробувати. Може, його товариші виявляться не такими непохитними. Не те щоб я насправді сподівався, ніби комусь із них відомо щось корисне. Усе це марнування часу. Хоча… — легат загорівся слабким вогником надії. — Може, про це він захоче розповісти…»

— Гаразд, але скажи мені, який біс вами оволодів? Це ж божевілля — ось так іти на приступ. Цивіліс, мабуть, усе волосся видер собі на голові.

— Він не хотів цього допустити, — визнав бранець. — Але воїни зробилися некерованими, і він… ми… лише могли спробувати бодай якось організувати їх. — Батав по-вовчи вишкірився. — Може, тепер вони затямлять науку й візьмуться за справу як слід.

— Але що ж спричинило цей наступ?

Ураз голос полоненого піднісся, очі запалали.

— Ми вибрали хибну тактику, це правда, але слово було правдиве. І є правдиве. Воно прийшло від бруктерів, що приєдналися до нас. Воно прийшло від Веледи.

— Веледи? Хто така, ця Веледа?

— Віщунка. Вона закликала всі племена до повстання. Богиня повідала їй, що Рим приречений на загибель і перемога буде за нами. — Батав випростав плечі. — Роби зі мною що хочеш, римлянине. Ти згинеш, ти і вся твоя смердюча імперія.

2

У заключні десятиліття двадцятого століття за фасад амстердамському відділенню Патруля часу правила дрібна експортно-імпортна фірма. Її офіс зі складом розміщувалися в Індійському кварталі, де люди з екзотичною зовнішністю не привертали багато уваги.

Рано-вранці одного травневого дня в прихованій частині будівлі з’явився хроноцикл з Менсом Еверардом. Патрульному довелося зачекати якусь хвилину біля виходу, адже двері показали, що по той бік хтось проходить — очевидно, звичайний працівник компанії, якому не слід знати, що за стінною обшивкою ховається потайний хід. Відтак ключ спрацював, і двері відчинилися. Пристосування видалося Еверардові дещо незручним, але, мабуть, воно відповідало місцевим умовам.

Він розшукав директора фірми, який водночас керував усіма операціями Патруля в цьому куточку Європи. Обов’язки його зазвичай були рутинні — тою мірою, якою може бути рутинною робота, пов’язана з переміщеннями назад-вперед магістралями історії. Зрештою, це не було головне відділення просторово-часового округу. Досі навіть вважалося, що сектор, за яким воно наглядає, не надто важливий.

— Ми не чекали вас так рано, сер, — промовив заскочений зненацька Віллєм Тен Брінк. — Викликати агентку Флоріс?

вернуться

150

Померій (лат. Pomerium) — сакральний кордон, що визначав священні межі римського міста.