Еверард потер підборіддя.
— Богині смерті, мудрості й війни, еге ж? Дивно. Аси, тобто боги-небожителі чоловічої статі, мали б уже давно відсунути на друге місце тих давніх хтонічних божеств… А що Таціт каже про події в самому Римі й деінде?
— Загалом те саме, що й у першій версії. Часто іншими фразами. Діалоги та низка епізодів теж відрізняються, але стародавні й середньовічні хроністи нерідко просто вигадували їх або ж переказували легенди, які могли значно відійти від справжніх подій. Ці відхилення не доводять, що історія змінилася.
— Хіба що для германських племен. Але тоді територія їхнього проживання була дикою пущею. Хай що там відбувалося протягом перших кількох десятиліть, це не мало б сильно зачепити розвинуті цивілізації. Хоча довгострокові наслідки…
— Вони не були значні, правда ж? — Голос жінки тремтів. — Ми досі тут, ми досі існуємо, адже так?
Еверард глибоко затягнувся люлькою.
— Поки що. І це «поки що» не має сенсу ні в англійській, ні в нідерландській, ні в будь-якій іншій мові. Але не поспішаймо переходити на темпоральну. Ми маємо аномалію, яку треба розслідувати. Наважуся припустити, що раніше — так, «раніше» теж не має сенсу — її просто не помічали через час виникнення. Майже вся увага зосереджена деінде. 69-й і 70-й роки від Різдва Христового. Це не лише роки повстання північних народів. І не лише період, коли Ґуан V[156] зміцнював панування Пізньої Хань, чи Сатавахани[157] завойовували Індію, чи Вологез І[158] боровся з власними повстанцями й загарбниками в Персії. (Я переглянув хроніки, перш ніж вирушити сюди. Нічого ніколи не відбувається без зв’язку з іншими подіями.) І не лише той час, коли Рим розшматовував сам себе на клапті, після того як легіонери зрозуміли, що імператорів можна саджати на престол не лише в столиці, а будь-де. Ні, це був час Юдейської війни. Саме вона затримала Веспасіана та його сина Тіта на Близькому Сході після їхньої перемоги над Вітеллієм. Повстання юдеїв, його криваве придушення, зруйнування Третього храму[159] — разом з усіма тими наслідками, які це мало для майбутнього, для юдаїзму, християнства, Римської імперії, Європи, цілого світу.
— Вузловий момент, так? — прошепотіла Флоріс.
Еверард повільно кивнув. Якимось чином йому вдавалося зберігати зовнішній спокій.
— Сили Патруля зосереджені на охороні Палестини. Можете собі уявити, які пристрасті вирують довкола тих подій протягом скількох століть. Фанатики й авантюристи, які прагнуть змінити те, що сталося в Єрусалимі; юрми дослідників, через яких зростає ймовірність фатальної помилки; сама ця ситуація — безліч причин, що ведуть до неї, і безліч наслідків, що виходять з неї… Не стверджуватиму, що розуміюся на фізичних процесах, але я цілком вірю тому, чого нас навчали: у такі моменти континуум особливо вразливий. Навіть так далеко, у варварській Германії, реальність нестабільна.
— Але що могло її порушити?
— Ось це ми і маємо з’ясувати. Може, хтось користується тим, що Патруль заклопотаний іншими справами. Може, випадковість, може… не знаю що. Мабуть, хіба що данелліанець спромігся б перелічити всі можливості. Наше завдання… — Еверард перевів дух. — Позаяк нема якогось малоймовірного, але заспокійливого пояснення, на кшталт підробки, отже, ці дві версії «Історії» — це… раннє попередження. Знак, брижі, що розійшлися на поверхні континууму від зміни, щось, що може мати наслідки, які змусять історію потекти іншим річищем, доки врешті ні ви, ні я, ні все, що довкола нас, ніколи не існуватиме — якщо тільки ми не зважимо на це попередження й не вживемо заходів, щоб ця зміна не відбулася… О Боже, перейдімо краще на темпоральну.
Флоріс уп’ялася поглядом у свою чашку.
— Це може зачекати? — ледь чутно запитала вона. — Мені треба поміркувати, звикнутися. Досі це для мене була лише теорія. Я провадила свою роботу, як… як дослідник з дев’ятнадцятого століття в африканських нетрях. Так, я мусила поводитися обачно, але мені казали, що не так легко порушити перебіг подій і все, що я роблю, звісно, у розумних межах, «завжди» буде частиною минулого. Сьогодні немов під моїми ногами розчахнулася земля.
156
157