Еверард почув, як над хмарами ахнула Флоріс.
— Якщо це вдовольнить твоїх прибічників, можеш убити полонених. — Здавалося, Классік навіть сам бажав би цього, хоча римляни й відучили ґаллів від людських жертвопринесень.
Бурмунд холодно глянув на нього своїм єдиним оком.
— Що? Ці ж римляни здалися тобі й присягнули на вірність! — Було очевидно, що Бурмундові такий хід речей не подобався і він змирився з ним лише тому, що мусив.
Классік знизав плечима.
— З них не буде користі, поки їх не відгодуєш, та й однаково вони ненадійні. Убий їх, якщо хочеш.
Бурмунд заціпенів.
— Не хочу. Крім того, це спонукає римлян до активніших дій. Нерозумно. — Він повагався. — Утім, на якусь поступку треба піти. Я пошлю Веледі цього сановника. Нехай вона сама вирішує, що з ним робити, і переконує людей у слушності свого рішення.
— Як знаєш. Ну, а в мене теж є свої справи. Бувайте.
Классік цмокнув до коня й поскакав у південному напрямку.
Невдовзі він обігнав вози й полонених, зменшився в далечині й зрештою зник там, де дорога вступала до густого лісу.
Еверард знав, що там стояли табором більшість германців. Декотрі лише недавно приєдналися до Бурмундового війська, інші місяцями облягали Кастру Ветеру, і їм уже остобісіли загиджені мазанки. Дерева хоча ще не вбралися в листя, та все ж забезпечували захист від вітру; ліс був чистий і живий, як у рідних краях; а у верховітті чулися голоси темних богів. Еверард утамував дрож.
Бурмунд, примружившись, спостерігав, як віддаляється його спільник.
— Цікаво мені знати які, — промовив він своєю рідною мовою. — Гм…
Мабуть, не чітко усвідомлена думка, а лише якесь невиразне передчуття змусило його розвернути коня й поскакати за чоловіком у тозі та його вартівником, махнувши рукою своїм особистим охоронцям. Ті поквапилися за своїм володарем. Еверард наважився приєднатися до них.
Гонець Ґутлаф вигулькнув з-посеред хатин на свіжому куцому конику, ведучи за собою ще трьох коней на зміну. Підскакавши до річки, він заїхав на пором, що чекав на нього. Пором рушив.
Наблизившись до легата, Еверард зміг добре його роздивитися. Смагляве й вродливе навіть попри зазнані незгоди обличчя свідчило про італійське походження. Скоряючись наказу, римлянин спинився і з античною безпристрасністю чекав на свою долю.
— Хочу сам подбати про цю справу, аби чого не сталося, — промовив Бурмунд і звернувся до ґалла-вартівника латиною: — Повертайся до своїх обов’язків.
Тоді гукнув до двох своїх воїнів:
— Сеферте, Гнефе! Я хочу, щоб ви допровадили цього чоловіка до бруктерів і передали його Вел-Еті. Ґутлаф щойно вирушив зі звісткою про це, але то нічого. Вам однаково доведеться їхати значно повільніше, інакше заженете римлянина в могилу: він геть безсилий.
Майже доброзичливо, Бурмунд звернувся до бранця латиною:
— Тебе відвезуть до святої жінки. Гадаю, тобі не заподіють лиха, якщо ти поводитимешся добре.
Воїни, яких назвав Бурмунд, з виразом побожної пошани поспішили до колишнього табору, щоб підготуватися до подорожі. У Еверардовій голові зазвучав тремтливий голос Флоріс:
— Ach, nie, de arme[161]… Це, мабуть, Муній Луперк. Ти знаєш, що з ним сталося?
Патрульний субвокалізував відповідь.
— Я знаю все, що станеться з усіма довкола мене.
— І ми нічого не можемо вдіяти?
— Анічогісінько. Це історія. Тримайся, Янне.
— Ти маєш похмурий вигляд, Еверарде, — звернувся до нього Бурмунд мовою германців.
— Я… втомився, — відказав патрульний.
Знання місцевої мови (як і готської, про всяк випадок) він уклав собі в голову, перш ніж вирушити з двадцятого століття. Мова була подібна до тої, якою він користувався в Британії приблизно за чотири століття в майбутньому, коли нащадки цих племен з узбережжя Північного моря завойовували її.
— Я теж, — пробурмотів Бурмунд. На якусь мить він здався неочікувано вразливим, і це викликало симпатію. — Що ти, що я здолали чималий шлях, правда? Відпочиньмо ж, поки є змога.
— Гадаю, твій шлях був важчий, — мовив Еверард.
— На самоті подорожувати легше, це правда. Та й земля липне до чобіт, коли від крові стає багном.