Еверард затремтів від збудження, передчуваючи успіх. Він сподівався на цю мить, працював заради неї відтоді, як прибув сюди два дні тому. Багато в чому германці були як діти — відверті, позбавлені будь-якого уявлення про особисте життя. На відміну від Юлія Классіка, який хотів лише продемонструвати свої честолюбні прагнення, Клавдій Цивіліс — Бурмунд — понад усе жадав поговорити зі співчутливим співрозмовником, полегшити душу перед кимось, кому від нього нічого не потрібно.
— Слухай уважно, Янне, — передав Еверард Флоріс. — Кажи, якщо тобі на думку спадуть якісь запитання.
За час короткої, але насиченої підготовки Еверард переконався, що вона добре знається на людях. Разом вони швидше збагнуть, відчують, що відбувається й до чого це все може привести.
— Добре, — схвильовано відказала вона. — Але думаю, з Классіка теж не варто спускати ока.
— Ти бився за Рим з юних літ, чи не так? — поцікавився Еверард германською.
Бурмунд коротко розсміявся.
— Твоя правда, а ще маршував, проходив вишкіл, прокладав дороги, жив у бараках, бився, грав у кості, блудив, напивався, хворів і помирав від нескінченної нудьги — одне слово, провадив звичне солдатське життя.
— Але я чув, що в тебе є дружина, діти, маєтності.
Бурмунд кивнув.
— Я не лише був у походах. Мені та моїм близьким кревникам пощастило більше, ніж простолюдцям. Бачиш-но, ми королівського роду, і Рим хотів, щоб ми не лише воювали, але й тримали у покорі свій народ. Нам швидко надали високі звання, дозволяли часто відлучатися в тривалі відпустки, коли наші війська розташовувалися в Нижній Германії[162]. Загалом, здебільшого вони там і стояли, доки не почалася колотнеча. Ми бували вдома, брали участь у фолькмотах, нахваляли Рим і, звісно, навідувалися до своїх родин. — Він сплюнув. — І ось як нам віддячили за нашу службу!
Спогади ринули рікою. Здирницькі дії Неронових чиновників дедалі більше розпалювали гнів серед підданих племен, вибухали заколоти, вбивали збирачів податків та іншу гидь. Цивіліса та його брата звинуватили у змові й арештували. Еверардові Бурмунд сказав, що вони лише протестували проти свавілля римлян, нехай і міцними словами. Братові відрубали голову. Цивіліса в кайданах відправили до Риму для дальшого розслідування, яке, поза сумнівом, супроводжувалося б тортурами й, мабуть, завершилося б розп’яттям. Але Нерона скинули, і провадження було зупинено. Ґальба, серед інших жестів доброї волі, помилував Цивіліса й відіслав його назад служити.
Дуже скоро Отон, своєю чергою, змістив Ґальбу, тимчасом як війська в Германії проголосили імператором Вітеллія, а в Єгипті — Веспасіана. Те, що Цивіліс своїм звільненням був зобов’язаний Ґальбі, мало не коштувало батаву нового ув’язнення. Але про це забули, коли Чотирнадцятий легіон разом із допоміжною когортою, якою командував Цивіліс, відкликали з території лінгонів.
Прагнучи зберегти під своєю владою Ґаллію, Вітеллій увів війська на землі треверів. Його солдати плюндрували й убивали в Діводурі, майбутньому Меці. (Це пояснювало, чому Классік, коли повстав, одразу ж дістав широку підтримку.) Чвари між батавами й регулярними військами могли призвести до катастрофи, але були вчасно подолані. Цивіліс відіграв головну роль у тому, щоб узяти ситуацію під контроль. Війська на чолі з Фабієм Валентом, їхнім командувачем, вирушили на південь, щоб допомогти Вітеллію в боротьбі проти Отона. Впродовж усього шляху Валент отримував від місцевих громад великі хабарі за те, що утримував солдатів від грабунків.
Коли він наказав батавам рушити до Нарбонської Ґаллії[163], щоб визволити обложені там війська, його легіонери здійняли бунт. Вони кричали, що лишаться без найхоробріших воїнів. Зрештою суперечку залагодили, і батави далі служили, як і раніше. Після того як Валент перетнув Альпи, надійшла звістка про чергову поразку їхніх спільників біля Плацентії, і війська знову збунтувалися, цього разу нарікаючи на бездіяльність командувача. Вони хотіли йти на допомогу.
Бурмунд реготнув горловим смішком.
— Він зробив нам таку ласку.
Від хатин-мазанок від’їхало двоє воїнів. Між ними був вбраний для подорожі римлянин. Позаду йшли змінні коні, нав’ючені провізією та спорядженням. Вершники спустилися до Рейну. Пором уже повернувся, і вони в’їхали на нього.
— Прибічники Отона спробували спинити нас біля річки По, — вів далі Бурмунд. — Тоді-то Валент і переконався, що легіонери мали рацію, коли не хотіли відпускати нас, германців. Ми перепливли на той берег, захопили опорну ділянку й утримували її, доки переправилася решта. Коли ми подолали річку, вороже військо не встояло й побігло. Жахлива була різанина під Бедріаком. Невдовзі по тому Отон заподіяв собі смерть. — Батав скривився. — Але Вітеллій не міг контролювати своє військо. Легіонери смерчем пронеслися по Італії. Я бачив дещо з того, що вони творили. Це було гидко. То ж не була ворожа країна, яку вони захопили, то була земля, яку вони мали б захищати. Хіба ні?
162
163
Провінція Римської Імперії, розміщена на території сучасних Лангедоку і Провансу в південній Франції.